Кульмінації демократично-народницька течія досягла у 1917 р. Революційний парламент України, Центральна Рада, був прямим спадкоємцем тієї лінії розвитку, яку започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, першим президентом якої став Грушевський. Після проміжного періоду - консервативного уряду в 1918 р., т. зв. Гетьманату, Українську Народну Республіку наприкінці того самого року відновлено. Тепер її очолила колективна Директорія, головою якої був Володимир Винниченко (1880-1951), соціал-демократ, знаний як прозаїк і драматург. Його заступив Симон Петлюра (1879-1926), колишній журналіст соціал-демократичного напряму. Ім’я Петлюри пов’язане в історії зі збройною боротьбою 1919-1920 років за збереження незалежної демократичної української держави.
Міжвоєнний період був часом занепаду українських демократичних сил. Їх придушено на Радянській Україні, хоча у 1920-х роках інтелігенція демократично-народницького світогляду далі відігравала помітну роль у культурному житті країни. На Західній Україні, яка була захоплена Польщею, традиційні демократичні партії залишалися офіційними речниками українства аж до початку другої світової війни. Але піднесення спочатку комунізму, а потім інтегрального націоналізму дуже послабило їхні позиції. Занепад української демократії був почасти наслідком її вини за поразку української незалежної держави у 1917-1921 роках, а почасти наслідком загальної кризи європейської демократичної системи і встановлення лівих і правих тоталітарних режимів.
КОНСЕРВАТИЗМ
Першим виявом новітньої української консевартивної думки була “Історія Русів” (тут “руси” - це українці, спадкоємці Київської Русі) - анонімний історико-політичний трактат, написаний близько 1800 р. Ця праця у формі історичної розповіді, оздобленої елементами белетристики, формулювала концепцію українського “історичного легітимізм”: за Переяславською угодою (1654) українська нація добровільно прийняла зверхність російського царя з гарантією повного самоврядування; Росія багато разів ламала угоду, однак це не послабило настійної вимоги України відновити її конституційні права, які автор ототожнює з традиційними свободами і привілеями. “Історія Русів” широко розповсюджувалась у рукописах, була дуже популярна й мала великий вплив на українську історичну та політичну думку. Цей вплив можна простежити в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства й у творах Шевченка. “Історія Русів” відображала спосіб мислення значної частини лівобережного дворянства - нащадків козацької старшини. Мрії про відновлення автономної козацької держави зберігалися в цих колах десь до середини століття.
У другій половині XIX ст. українські землевласники, схильні до консерватизму, знайшли поле для докладання своїх зусиль в інституціях земського місцевого самоврядування; вони також підтримували фінансово українську культуру і мали контакти з поміркованими елементами руху громад. Проте консервативні сили не спромоглися протиставити провідному демократично-народницькому напрямові свою цілісну політичну програму. Історичний легітимізм і концепція “державних прав”, що базувалася на Переяславському договорі, застаріли, і не було ніякої нової ідеї, яка могла б замінити їх. Мабуть, цю неспроможність можна пояснити династичною відданістю царському престолові, яка не стояла на заваді територіальному патріотизмові українського дворянства, але позбавляла його політичне мислення національного стрижня.
Винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму був Пантелеймон Куліш (1819-1897), блискучий і багатогранний письменник. Колишній кириломефодіївець, Куліш поступово перейшов на праві позиції, і з них критикував товаришів своєї юності - Шевченка та Костомарова. Куліш був чутливим на слабкі місця народницької ідеології: наївне захоплення селянином, виправдання руйнівних і реакційних народніх повстань, а також упередженість до провідної верстви, конче потрібної для культурного та політичного життя кожного цивілізованого суспільства. Однак він не міг запропонувати конструктивної альтернативи народництву, а різкий і непривабливий стиль полеміки тільки сприяв його ізоляції.