Цікаву спробу відродити історико-юридичну програму “Історії Русів” зробив на зламі століть харківський адвокат Микола Міхновський (1873-1924). У брошурі “Самостійна Україна” (1900) він закликав співвітчизників розпочати боротьбу за відновлення “Переяславської конституції”. Але його звернення не мало широкого резонансу, оскільки народництво ставило природні права, які базуються на етнічному націоналізмі, понад історичні права й законницькі аргументи.
У Галичині, де головною національною інституцією виступала греко-католицька церква, консерватизм мав сильніші позиції, ніж на середньо-східній Україні. Греко-католицьке духовенство становило напівспадковий прошарок, схожий способом життя на дрібних дворян. Політичний дебют галицьких українців відбувся під час революції 1848-1849 років. У той час їх очолювало здебільшого духовенство, і його політика була прогабсбурзькою та соціально поміркованою. У другій половині століття виразниками консервативного напряму виступали т. зв. старі русини, або русофіли. Піднесення народництва і модерного українського націоналізму потроху звели вагу старорусинської фракції нанівець. Але поміркованіші представники народовців також мали консервативну барву. Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів{15}, провідну українську партію Галичини, організовану в 1890-х роках. Галицький консерватизм був не стільки свідомо обдуманою філософією, скільки способом мислення, що могло сполучатися з демократичними принципами. Його вияви - відданість правовим парламентським методам політичної боротьби, твереза поміркованість та інстинктивна повага до законної влади. Галицька консервативна ментальність виявилась у роки революції та боротьби за національну незалежність. Західні області Української Народної Республіки в 1918-1919 роках офіційно дотримувалися тих самих демократично-народницьких принципів, що й наддніпрянська Українська Народна Республіка, але насправді уряд Західної України проводив помірковану політику, уникав екстремістських соціальних експериментів і щиро поважав закон та порядок.
Найвищим виявом консервативного напряму на середньо-східній Україні був уряд гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. Гетьманат, без сумніву, завдячував своє існування німецькій окупації, проте він мав також підтримку невдоволених радикалізмом Центральної Ради консервативних та поміркованих верств українського суспільства. Треба врахувати те, що після падіння російської монархії консервативні елементи на Україні звільнилися від своїх вірнопідданчих обов’язків щодо династії Романових і тепер могли спрямувати свою лояльність на Українську Державу, яка заявляла, що відроджує традиційний козацький політичний устрій XVII-XVIII ст. Після відступу німецької армії нове піднесення демократично-народницьких сил легко повалило гетьманський уряд, проте консерватизм принаймні утвердив своє місце у спектрі українських політичних течій.
Однією з несподіванок у недавній історії України був раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період. Такий розвиток ідей проходив на західноукраїнських землях поза межами СРСР і серед української діаспори в Західній Європі та Північній Америці. Він значною мірою зумовлений впливом Вячеслава Липинського (1882-1931), який належав до польської шляхти на Правобережній Україні й уже в юному віці ідентифікував себе з українською національною справою. У своїх історичних працях (деякі з них друкувалися перед війною) Липинський запропонував зовсім нову інтерпретацію української історії. Народницькі історики від Костомарова до Грушевського розглядали велике антипольське повстання середини XVII ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького як стихійний виступ мас. Липинський, навпаки, наголошував на внескові вищих класів, руської шляхти польсько-литовської Речі Посполитої, які забезпечили козаків освіченим і політично зрілим софістикованим керівництвом і трактував революцію Хмельницького як процес, метою якого було створити українську козацьку державу. Досвід революції 1917 р. і поразка справи української незалежності перетворили Липинського на соціолога та політичного мислителя. Його соціологічна концепція, хоч загалом оригінальна, у певних аспектах схожа на теорії Вільфредо Парето і Гаетано Моска, однак основи його філософії близькі до положень Берка і Токвіля. Липинський обстоював незмінність функцій еліти в кожному організованому суспільстві, тим більше у кожній державі. Він вірив, що здоровий соціальний розвиток потребує рівноваги між силами змін і стабільності, свободи і влади. Він бачив майбутню незалежну Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою на чолі з верствою заможних хліборобів. Хоча деякі ідеї Липинського були явно анахронічними (наприклад, підтримка політичних претензій родини Скоропадських), багато його глибоких зауважень треба розглядати як тривкий внесок у збагачення української політичної та соціальної думки. Липинський був центральною постаттю серед видатних інтелектуалів, які заслуговують персональної згадки: історики Дмитро Дорошенко (1882-1951), Степан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабскьий (1895-1945), всі вони були ще й активними публіцистами, а також Осип Назарук (1883-1940), мабуть, найблискучіший український політичний журналіст міжвоєнного часу.