Отже, можемо констатувати парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів української політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття.{16}
КОМУНІЗМ
Радянській історіографії, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося знайти в українського комунізму дореволюційних коренів. Певна річ, більшовицькі групи існували на Україні й до 1917 р., але вони поповнювали свій членський склад з міських етнічних меншостей - росіян і зрусифікованих євреїв. Нечисленні етнічно українські більшовики стояли зовсім осторонь від національно-визвольного руху країни. Неможливо назвати жодного більшовика, який би до 1917 зробив хоча б найменший внесок в українську літературу, науку чи суспільну думку.
Український комунізм є паростком - хоча цей факт гаряче заперечує радянська історична наука - національної революції 1917 р. Саме сила і масовість українського визвольного руху змусили Леніна й керівництво Комуністичної партії звернути увагу на українські національні прагнення. Перший радянський уряд в Україні, т. зв. Народний Секретаріат, створено у грудні 1917 р. як противагу Центральній Раді. Дуже сумнівно, чи з’явилась би колись Українська Радянська Соціалістична Республіка, якби не було незалежної демократичної Української Народної Республіки.
Більшовики українського походження, однак, не залишилися обійденими національним відродженням рідної країни. Зберігаючи відданість партії та ідеології марксизму-ленінізму, вони також почали усвідомлювати себе українцями. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об’єднані в єдину організацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) залишалася регіональним відгалуженням російської партії, цілком підпорядкованим центральному керівництву в Москві. Національний елемент у КП(б)У зміцнів, коли до неї влилися деякі колишні українські соціал-демократи та українські соціалісти-революціонери крайнього лівого флангу демократично-народницького напряму, які в ході революції порвали зі своїми матірними партіями. Таким чином старі більшовики українського походження, національна свідомість яких активізувалася, а також колишні соціал-демократи й есери, що стали комуністами, поступово надали КП(б)У виразнішого місцевого характеру, якого їй спочатку бракувало. Втім, чисельно українці серед членів КП(б)У аж до 1920-х років залишалися в меншості.
Комунізм - єдиний з чотирьох основних напрямів української політичної думки, який може заявити про свій успіх. Врешті, сьогодні існує Українська Радянська Соціалістична Республіка, тоді як Українська Народна Республіка Грушевського і Петлюри й Українська Держава гетьмана Скоропадського впали за доволі короткий час. Але такий явний комуністичний тріумф має один дуже сумнівний аспект: він завдячує передовсім військовій інтервенції радянської Росії. Щодо цього існує принципова різниця між українським і російським комунізмом. У Росії більшовики були законними спадкоємцями революційних традицій своєї нації, і вони захопили й утримали владу власними силами. А на Україні, навпаки, комуністичний режим не мав глибокого коріння у місцевих традиціях, і його годі було встановити без “братньої допомоги” російської Червоної армії. Таким чином, українські комуністи ніколи не були господарями у власному домі, і їм випала невдячна роль посередників між рідним народом і зверхниками у Москві.
А все ж 1920-ті роки засвідчили значний зріст українського комунізму. Молодше покоління інтелігенції в Українській РСР відчувало, що традиційний народницько-демократичний світогляд застарів і став провінційним. Комуністична ідеологія вабила їх своїм динамізмом, науковими, як їм видавалося, засадами, світовими перспективами. Силою обставин українським комуністам випало боронити національні та державні інтереси своєї батьківщини. У той час Радянська Україна ще мала певну автономію, передусім у питаннях освіти й культури, і можна було перебувати у добрій вірі щодо реальності побудови української соціалістичної нації. Вражали досягнення в культурі - літературі, науці, мистецтві - за десятиліття від 1923 до 1933 р. Культурницьку працю виконувала переважно непартійна інтелігенція, вихована ще в старих демократичних традиціях, але цей процес офіційно підтримували українські комуністи. Досягнення, яке саме їм треба зарахувати, - це українізація міського життя. Дореволюційний український рух був ідеологічно й організаційно спрямований на сільську місцевість, тимчасом як міста скидалися на чужорідні анклави. Тепер, уперше в новітній історії, українська культура набула міського характеру, а міста поступово стали більше українськими за мовою і загальним укладом життя.