Доказом життєздатності українського комунізму в 1920-х було те, що він міг поповнювати своє членство і поза межами СРСР, де за його спиною не стояла могутня держава. Комуністичні та прорадянські симпатії були дуже відчутні серед українців у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, емігрантів у країнах Західної Європи, українських поселенців у Сполучених Штатах і Канаді. Прихильність до комунізму, попри звичні невдоволення економічного характеру, була до певної міри виявом патріотичних почуттів: позитивні національні досягнення в Українській РСР вигідно вирізнялися на тлі гніту та приниження, яких зазнавали українці в інших країнах, особливо під гнітючим шовіністичним польським пануванням у Галичині та на Волині. Поширення прорадянських симпатій також відображало кризу традиційного демократично-народницького світогляду. Прикметно, що деякі колишні провідні діячі Української Народної Республіки, такі, як Грушевський і Винниченко, заявили про свою прихильність до радянської системи; перший навіть повернувся до УРСР.
Але розвиток радянської України неминуче мусив зіткнутися з московським централізмом. Порушення державних і національно-культурних прав УРСР - прав, національно гарантованих партійною програмою і радянським законом, - викликали реакцію деяких українських комуністів. Таким було походження т. зв. націоналістичних ухилів у КП(б)У, які часто виникали у 1920-х роках. Сам факт, що були комуністи, які хотіли боронити права своєї нації аж до конфлікту з Москвою, доводив, що комунізм став українською політичною течією{17}, а не просто знаряддям російського імперіалізму, як часто твердили українці-антикомуністи. Водночас такі ухили відображали трагічну дилему українських комуністів - важко було поєднати дві несумісні лояльності: відданість, з одного боку, партії, яка вимагає повного підпорядкування, а з другого - своїй нації.
Основна праця українського націонал-комунізму - трактат Сергія Мазлаха й Василя Шахрая “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919). Ця праця містила гостру критику двозначної політики більшовиків стосовно України і завершувалася програмою побудови незалежної української радянської республіки, що вступає в союз з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах справжньої рівності, та створення окремої української комуністичної партії, пов’язаної з російською партією лише через Комуністичний Інтернаціонал. Серед багатьох націоналістичних ухилів у КП(б)У найцікавішою з інтелектуального погляду була, мабуть, справа Миколи Хвильового. Хвильовий (1893-1933), відомий комуністичний прозаїк і есеїст, перетворився з улюбленця режиму на його гострого критика. Наділена харизматичними рисами особистість, що мала великий вплив на молодь та інтелігенцію, Хвильовий проповідував переорієнтацію культури радянської України на Захід, геть від Росії. Націоналістичні ухили в Українській РСР мали відгук і серед українських комуністів в інших країнах. Якийсь час більшість Центрального комітету підпільної Комуністичної партії Західної України була на боці національної опозиції в КП(б)У.
Крах українського комунізму настав у 1930-х роках. Сталін усунув по суті всіх членів старого складу керівництва КП(б)У. Чистка зачепила не лише тих, кого раніше вважали ухильниками, але й тих, що колись повністю підтримували офіційну лінію партії. Однією з перших жертв став доведений до самогубства Микола Скрипник (1872-1933), переконаний ленініст, який протягом багатьох років був авторитетним провідником політики партії у національних питаннях. Сталінський терор, штучно вимушений голод 1933 р., відновлення курсу на русифікацію в Українській РСР завдали нищівного удару українському комунізмові. Переконливим показником розпаду комунізму як власне української течії був швидкий і безповоротний занепад прорадянських симпатій серед українців поза межами СРСР. Напередодні вибуху другої світової війни комуністичний рух у Галичині й на Волині повністю втратив своє значення, зберігши деякий вплив тільки на Закарпатті (у Чехо-Словаччині), у краї найбільш відсталому у національному розвитку серед українських земель.