ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
Передусім треба з’ясувати питання семантики. В англійській мові термін “націоналізм” вживається на позначення будь-якого свідомого прагнення до національного самовираження. У такому широкому розумінні про українських патріотів усіх ідеологічних відтінків: демократів, консерваторів і навіть “націонал-комуністів” - можна говорити як про націоналістів. Однак в українській політичній термінології цьому слову звичайно надають особливого, фанатичного відтінку, розуміючи його як палку войовничу й виняткову відданість своїй нації. Щоб уникнути термінологічної плутанини і чітко розмежувати широке та вузьке розуміння слова “націоналізм”, у другому випадку надалі вживатиметься термін “інтегральний націоналізм”.
Націоналістична течія зародилася у 1920-х роках як реакція на поразку змагань за самостійність України. Ядро цього руху склали ветерани української армії, насамперед молоді офіцери, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони вже у 1920 р. створили таємну Українську військову організацію (УВО), командантом якої став полковник Євген Коновалець (1891-1938). Спочатку УВО мислилася як непартійна організація і об’єднувала людей різних політичних переконань.
Друге джерело інтегрального націоналізму треба шукати в колах молодої інтелігенції, переважно студентів, у Львові, Празі та Відні, де в 1920-х роках були великі українські громади. У цих грушах гаряче сперечалися про причини недавнього падіння української державності. Керівників Української Народної Республіки звинувачували у “м’якості” та в тому, що гуманітарними й космополітичними ідеями вони нібито відвернули енергію народу від найвищої мети - національної незалежності. Щоб виправити хиби своїх народницьких попередників, націоналісти закликали плекати “новий дух” безкомпромісної войовничості та рішучого утвердження примату національних інтересів.
Публіцистом, який мав вирішальний вплив на формування ідеології українського інтегрального націоналізму, був Дмитро Донцов (1883-1973). Він народився на Наддніпрянській Україні, вчився у Петербурзі, а згодом поселився у Львові, де став редактором впливового місячника “Літературно-науковий вістник”. У трактаті “Націоналізм” (1926), у числених статтях та памфлетах Донцов, блискучий полеміст, обстоював філософію “національного волюнтаризму”, частково запозичену в Ніцше. Передусім Донцов несе відповідальність за те, що ідеологія українського інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру. Особливою рисою позиції Донцова була його незмінна відраза до Росії, не тільки до царської або радянської держави, а й до російського народу і його культури (треба зазначити, що для західних українців, серед яких працював Донцов, першим національним ворогом була не Росія, з якою вони мали досить невеликий досвід відносин, а Польща). Донцов одразу розпочав кампанію проти прорадянських симпатій, поширених тоді у Галичині та на Волині. Подальший трагічний розвиток подій у радянській Україні лише підтвердив передбачення Донцова, а отже, зміцнив його авторитет. Донцов також багато працював у галузі літературної критики, до чого справді мав хист. Він згуртував навколо свого журналу відомих поетів і прозаїків, котрі помітно вплинули на розвиток новітньої української літератури.
Ідеологічні націоналістичні групи та УВО, з яких поступово вийшли ті члени, що мали інші політичні переконання, зближувалися між собою. Вони об’єдналися на Першому конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні 1929 р. На конгресі створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провідником якої проголошено Коновальця. ОУН мала поєднати функції “підпільної армії”, яка бореться з іноземними правителями України, і політичного руху, фактично партії (хоча цього слова уникали), що прагне до панівної ролі в українському суспільстві.