ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Роки другої світової війни стали періодом і найбільшого піднесення, і кризи інтегрального націоналізму. Захоплення Радянським Союзом галицько-волинських земель восени 1939 р. призвело до занепаду українських демократичних партій у тому регіоні, тоді як нелегальна ОУН змогла зберегти свою підпільну структуру. До того ж націоналісти здобули майже монопольну перевагу серед численних українських емігрантів у Німеччині й окупованій нею Польщі. Але саме тоді, коли перед ОУН відкривалися найбільші можливості, у її лавах стався розкол. Він був викликаний боротьбою за право стати наступником Коновальця, засновника і керівника ОУН, якого вбив радянський агент у 1938 р. Дві фракції, що змагалися між собою, стали називатися за прізвищами своїх вождів Андрія Мельника (1890-1964) та Степана Бандери (1909-1959) мельниківцями та бандерівцями Спочатку розкол не мав ідеологічного підтексту: обидві групи були прихильниками тієї самої тоталітарної ідеології і кожна називала себе Організацією українських націоналістів. Одначе конфлікт мав також вимір психологічний. Мельника підтримували здебільшого зрілі й помірковані члени ОУН, ветерани війни періоду 1917-1921 років та старі емігранти, що провели більшу частину свого життя за кордоном. Натомість бандерівці були “молодотурками” руху, і їхня фракція приваблювала професійних революціонерів із Західної України, багато з яких щойно повернулися з польських в’язниць. Відразливий фракційний конфлікт, що незабаром виродився у взаємне паплюження й тероризм, дуже зашкодив націоналістам у їхніх претензіях забезпечити єдність і керівництво українським рухом у критичний час.
Німецька окупація України тривала близько трьох років (1941-1944). Щоденне життя українського народу було наповнене злиднями й турботами про виживання. Страшна жорстокість і відвертий колоніалізм німецького окупаційного режиму надто добре знані й без пояснень. Треба зазначити, однак, що, незважаючи на масовий терор, нацисти не змогли встановити такий пильний контроль за українським суспільством, який насадили російські більшовики. Тоді як будь-яке незалежне інтелектуальне життя в Українській РСР 1930-х років припинилося, під час німецької окупації відбувався досить жвавий нелегальний обмін думками.
Обом групам ОУН, а особливо ініціативнішим бандерівцям, вдалося поширити таємну мережу із західних земель на колишні радянські території середньо-східної України, де вони дістали чималу підтримку. Бандерівська фракція сформувала ядро партизанських сил - Української Повстанської Армії, бойові операції якої одночасно проти фашистської Німеччини і радянської Росії були переконливим свідченням прагнення українського народу до національної незалежності, відстоюваної за найнесприятливіших умов.
Зіткнення з гітлерівською системою, з одного боку, і з реальністю середньо-східної (колись радянської) України - з другого, стимулювало зародження ревізіоністських тенденцій всередині інтелектуально гнучкіших підрозділів націоналістичного руху. Ці зміни відбувалися у напрямку лібералізації ідеології інтегрального націоналізму: більший наголос зроблено на правах особи, відкинуто ідею етнічної та расової винятковості, дозволено філософський плюралізм (раніше всі мусили дотримуватись обов’язкового “ідеалізму”), а також почато спроби сформулювати привабливу соціальну й економічну програму, яка поєднала б найкращі риси соціалізму та капіталізму. Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився у націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій стримували ревізіоністські тенденції. Навіть найбільш радикальні ревізіоністи націоналізму не мали однозначної позиції у вирішальних питаннях політичного плюралізму та представницького уряду. Треба також урахувати короткочасність періоду, протягом якого розвивалися ці тенденції, що не дало їм дозріти. Після відновлення радянської влади залишки націоналістичного підпілля діяли ще кілька років, доки не були остаточно знищені на початку 1950-х років. Програмові заяви підпілля на той час уже втратили специфічні риси старої ідеології ОУН (за винятком, звичайно, мети - національної незалежності), і їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму.{19}