Українські демократичні сили в роки війни опинились у несприятливих обставинах, бо не були готові до підпільної роботи, тоді як умови того часу внеможливлювали легальну діяльність. Людям демократичних переконань залишилася тільки культурна та допомогова діяльність неполітичного характеру, яку німецька влада частково толерувала. У Галичині умови для такої діяльності були сприятливіші за умови на колишній радянській території. Український Центральний Комітет у Кракові і Львові міг надавати значну послугу населенню Галичини в галузях освіти і соціального забезпечення. Цей орган, хоч він й пристосовувався позірно до гітлерівського “нового порядку”, складався здебільшого з членів колишніх західноукраїнських демократичних партій і громадських організацій. Подібний центр з’явився й на протилежному кінці України, в Харкові. Ту зону біля лінії фронту контролювала військова адміністрація, й умови там були не такі жорстокі, як у Рейхкомісаріаті Україна, який охоплював центральну частину країни.
Треба відзначити один важливий факт. Двадцять років радянської влади не стерли згадки про Українську Народну Республіку, а ім’я Петлюри все ще було популярним. Це стосується не тільки тих нечисленних представників старої інтелігенції, яким вдалося вижити, але й багатьох молодих людей, що не могли пам’ятати дорадянські часи. По всій середньо-східній Україні виникли неформальні гуртки, члени яких, не маючи формальних політичних програм, демонстрували вірність традиціям демократичної української держави 1917-1921 років. Порівняно з розбудованою густою мережею підпільних осередків інтегральних націоналістів демократичний напрям залишився неусталеним і зачатковим, однак він мав ширшу базу. Цей рух представляв потенційну силу, яка за несприятливих обставин того часу не могла знайти відповідного вияву. Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційно-демократичну партію (УРДП), створену в таборі біженців у Західній Німеччині. Лідером цієї партії був письменник і журналіст Іван Багряний (1907-1963), колишній в’язень радянських концентраційних таборів. УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України.{20} Її треба розглядати як перевтілення колишнього демократично-народницького напряму, - тепер він намагався врахувати досвід радянського періоду 1920-1930-их років.
Роки другої світової війни дали новий поштовх українському комунізмові. Недавні страхіття німецької окупації дещо затьмарили трагічні спогади про 1930-ті роки. За таких історичних обставин, коли не було реальних перспектив досягнення національної незалежності, поставлені перед нацистсько-радянською дилемою відчували: якщо в радянській республіці для їхньої нації залишається хоч якась надія, то в німецькій колонії - жодної. До цього висновку спонукала й радянська пропаганда воєнного часу, яка використовувала українські патріотичні символи, лукаво натякала, що “помилки” 1930-х років ніколи не повторяться і що надалі ставлення до українського народу буде набагато кращим. Якщо приймалася теза, що поразка і вигнання німецьких загарбників - перша і головна мета, то з цього логічно випливало, що треба також прийняти радянську систему і конечність дальшого українсько-російського союзу під гегемонією Москви. Так досвід воєнного часу сформував нове покоління українських комуністів, більшість з яких воювала як офіцери в Радянській армії і в партизанських з’єднаннях. Мало хто, однак, мав якийсь, крім хіба номінального, зв’язок із традиціями робітничого руху та революційного марксизму. За останню чверть століття, а особливо після смерті Сталіна й приходу до влади Хрущова, люди такого складу поповнили керівні партійні й урядові кадри в Українській РСР.