СУЧАСНА СИТУАЦІЯ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
Визначною подією в інтелектуальному житті України є поява у 1960-і роки групи відвертих дисидентів. Праці Івана Дзюби, Святослава Караванського, Вячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка та інших, що розповсюджувалися в радянській Україні нелегально, були видрукувані за кордоном в оригіналі українською мовою та в перекладах, і вони привернули увагу всього світу.
Дещо про біографічні дані українського дисидентства. Більшість із дисидентів - молодь віком од тридцяти до сорока років, що народилася і здобула освіту за радянської системи. Цей факт свідчить про абсурдність ярлика “буржуазний націоналізм”, якого їм намагається приклеїти офіційна пропаганда. За соціальним статусом усі вони типові інтелектуали - письменники, літературні критики, художники, історики, педагоги, журналісти. Географічно дисиденти представляють усі регіони України, в тому числі такий дуже зрусифікований, як Донбас. Чисельно це невелика група. Загальна кількість осіб, так чи інакше причетних до цього руху, не перевищує 1000 на 47 000 000 населення республіки (за переписом 1970 р.). Однак існують докази, що відвертих дисидентів - чоловіків і жінок справді виняткової громадянської мужності - треба розглядати як видиму вершину набагато більшого айсберга. У “легальних” літературних та наукових публікаціях із радянської України часто можна знайти ідеї, аналогічні до тих, що їх висловлюють дисиденти, але подані у прихованій, алегоричній формі. Ми навіть схильні припускати, що дисидентам симпатизував і таємно їх підтримував дехто в керівних колах республіки. Врешті, треба зазначити, що українські дисиденти старанно уникали будь-якої оформленої організації. Їхній рух, здавалося, існував як розгалужена мережа неформальних особистих контактів.
Ідеї, що їх сформулювали речники українського дисидентства, можна поділити на дві групи. До першої належать загальнодемократичні гасла: протести проти порушення людських і громадянських прав і передовсім проти ігнорування свободи думки. Друга група охоплює питання специфічно національного характеру протести проти обмеження конституційних державних прав Української РСР, знекровлення і спотворення національно-культурної спадщини, дискримінації української мови у сфері освіти та громадському житті, вимоги забезпечити культурні права українським меншинам в інших частинах СРСР.
Добре відомо, що останніми роками дисиденти піднесли голос не тільки на Україні, а й у Росїі. Дуже повчальним є порівняння ідей українських та російських дисидентів. Якщо говорити про загальнодемократичні постулати, то завдання цих двох рухів великою мірою збігаються, але між ними є істотні розбіжності стосовно національних проблем. Хоча російські дисиденти й засуджують етнічну дискримінацію в СРСР (наприклад, антисемітські тенденції режиму чи вигнання кримських татар зі своєї батьківщини), їхня позиція в питанні про право неросійських народів на національне самовизначення обережніша. Складається враження, що навіть ті росіяни, які не задоволені багатьма аспектами нинішньої системи, не хочуть своїм спротивом створити загрозу цілісності російської імперської держави й послабити її міжнародну позицію. Побоювання, що лібералізація зашкодила б російським великодержавним інтересам, і є головною причиною безсилля й ізольованості російських дисидентів серед свого народу. Комуністичний уряд має право претендувати на те, щоб йому було приписано заслуги піднесення Росії до незнаної досі могутності й престижу. Відмежування російського патріотизму від радянського режиму ймовірне тільки в разі відчутних поразок СРСР у міжнародній політиці. Така гіпотеза потверджується ходом історії У старій Росії реформи або революції завжди наставали після невдалих зовнішніх війн: Кримської, Балканської, Японської і, нарешті, першої світової.
Тепер видно, що тут український дисидентський рух у дещо іншому становищі, ніж російський: національні почуття його не стримують, а живлять. Національний аспект забезпечує ідеологічний комплекс великого емоційного заряду, до якого тяжіють усі інші розчарування та кривди, що ними переповнене суспільство, і довкола якого за сприятливих обставин вони можуть легко об’єднатися. Отже, ідеї українських дисидентів здатні привабити широкі верстви народу, хоча нині число їх активних носіїв досить обмежене У багатьох українських родинах були люди, які ще за пам’яті нинішнього покоління у той чи інший час жертвували собою заради національної справи або зазнавали переслідувань за неї. Такий досвід неминуче залишає слід у колективній свідомості суспільства, в якому родинні зв’язки ще дуже міцні. Це глибоке джерело, з якого черпає силу сьогоднішній ійтелектуальний фермент в Україні. Після десятиліть ідеологічної обробки та неодноразового “промивання міз-ків” нації, її інтелектуальної еліти, відродження незалежної української думки - знаменне явище історичного значення.