Розглядаючи суспільно-політичний світогляд Винниченка у світлі його публіцистичних писань, я несподівано для себе відкрив подібності між ним і Дмитром Донцовим. Схожість, очевидно, не в змісті, але в стилі їхнього мислення. На закінчення моїх міркувань, спробую продемонструвати цю повчальну паралелю.
Винниченко й Донцов належали до одного покоління. (Донцов народжений 1883 року, себто на три роки молодший). Обидва вони сини Південної, степової України. Обидва змолоду були активні в Українській соціял-демократичній робітничій партії (УСДРП), хоч згодом їхні шляхи розійшлися в протилежних напрямах.
Основну подібність між Винниченком і Донцовим я добачаю в тому, що вони обидва були типові російські інтеліґенти, - “російські”, звичайно, не в етнічно-національному розумінні, але в стилі їхньої політичної культури. Напр., вони в своїй діяльності щільно пов’язували політику з літературою. (В випадку Донцова, політичну публіцистику з літературною критикою). Таке зміщання політичної й літературної сфер притаманне російському суспільно-культурному процесові XIX-XX ст., тоді коли в західньому світі ці сфери розмежовані й одна від одної досить далекі.
Як Винниченко, так і Донцов виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикальних розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітарним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати. Така настанова доводила їх обох, не зважаючи на великі природні здібності, до парадоксальних висновків. Кажуть, що старість робить людину мудрою, - але це не справдилося на Винниченкові й Донцові. В похилому віці вони обидва стали світоглядовими диваками: перший підняв веґетаріянство до рівня віри, тоді як другий став поборником теософії.
Винниченко і Донцов поділяли зневагу до західньої, “буржуазної” демократії, її плюралізму, еволюційних метод та парляментарної системи правління. Вони не прив’язували ваги до “формальних” демократичних вольностей і прав людини. Винниченко захопився комуністичною диктатурою Леніна, а Донцов фашистською диктатурою Муссоліні й Гїтлера, - і ці тиранські системи вони пропонували до наслідування власному народові. А втім доля насміялася з наших корифеїв: на схилі віку вони обидва знайшли притулок під опікунчими крилами демократичних країн, устрій яких вони заперечували.
Як Винниченко, так і Донцов ілюструють собою шляхи й бездоріжжя української політичної думки першої половини XX ст., - зокрема, кризу української демократії й виникнення в нашому суспільстві лівих і правих антидемократичних, тоталітарних течій. Тому ці постаті мають симптоматичне значення й через те заслуговують на найбільшу увагу істориків і політологів.
Врешті знаходжу аналогію між Винниченком і Донцовим теж у тому, що обидва були дуже виразними представниками того типу політичного етосу, який Макс Вебер називає Gesinnungsethik. У своєму класичному есеї “Політика як професія” (“Politik als Beruf”, 1918), Вебер визначив два моделі суспільно-політичної етики, Verantwortungsethik та Gesinnungsethik Перше поняття перекладається просто: “етика відповідальности”. Зате німецьке слово Gesinnung важко перекласти. Воно значить приблизно “духова настанова”; перекладачі Вебера передають термін “Gesinnungsethik” словами “етика кінцевої мети”. Діячі першого типу намагаються передбачити й врахувати можливі реальні наслідки своїх вчинків; керуючися засадою, що “політика - це мистецтво можливого”, вони стараються здобути оптимум того, що має шанси на здійснення в даній ситуації. Діячі другого типу керуються абсолютними вимогами, в ім’я яких вони радикально заперечують наявну дійсність. У боротьбі за ідеал жадна ціна не є для них зависока. Прагматичне пристосування до дійсности вони засуджують як гнилий опортунізм, моральну капітуляцію. Важить для них чистота намірів та безкомпромісова вірність ідеалам, а не практичні результати. Їхнє гасло: “Нехай пропаде світ, аби тільки сповнилася справедливість” (pereat mundus, fiat iustitia). Повертаючися до наших ідеологів, - пригадуємо, що Донцов у своєму “Націоналізмі” (1926) та численних інших працях наполегливо пропаґував “романтизм, догматизм і ілюзіонізм”; він протиставляв “принципіяльну” політику - “реальній”, ототожнюючи останню з опортунізмом. Щодо Винниченка, він проголошував засаду “чесности з собою”, що точно відповідає веберівському поняттю Gesinnungsethik.