Уже сам заголовок книги “До хвилі” засвідчує, що вона віддзеркалює певну специфічну історичну констеляцію. Закінчення світової війни глибоко вплинуло на становище України. Евакуація німецьких та австро-угорських окупаційних військ і падіння гетьманського режиму, що спирався на німецьку допомогу, започаткувало на Україні одчайдушну боротьбу за владу. Головними суперниками були націоналістично-демократична Директорія, “біла” Добровольча армія, що за її спиною стояли держави переможної Антанти, і більшовики. Взимку 1918-19 боротьба щойно вступала в свою вирішальну фазу. Але Мазлах і Шахрай ясно усвідомлювали, що вислід цього змагання матиме колосальне значення для майбутности українського народу, а також Росії й Европи. Цим пояснюється патос і нагальність, якими надихана їхня книга. Для дослідників доби революції й громадянської війни “До хвилі” являє собою високоцінне свідчення двох проникливих і проречистих сучасників-самовидців. Але вартість цього твору більша, ніж тільки історичного документу. Його треба розглядати як капітальний внесок у розвиток новітньої української політичної думки.
Мазлах і Шахрай поділяли теоретичні засновки революційного марксизму. Велику війну, яка щойно скінчилася в Европі, вони оцінювали як “імперіялістичну”, в особливому марксистському значенні слова; вони бачили світ поділеним між силами монополістичного капіталізму та повсталого пролетаріяту; вони вірили, що соціялістична революція, яка здобула ще не закріплену перемогу в Росії, незабаром перекинеться до Середньої Европи. Оригінальність мислення авторів полягає не так у цих радше банальних загальних ідеях, як в їх пристосуванні до специфічних українських обставин. Мазлах і Шахрай були переконані в тому, що на Україні революція була рівночасно соціяльною й національною, що соціяльне й національне визволення невіддільні та що соціялістичний лад на їхній батьківщині зможе забезпечити тільки цілком незалежна українська радянська республіка.
“До хвилі” призначалася для комуністичної публіки, що їй Мазлах і Шахрай, говорячи з позиції льояльних партійних товаришів, намагалися витлумачити сенс українського революційного досвіду. Переглянувши розвиток подій за роки 1917 і 1918, вони зробили висновок, що “головною тенденцією українського національно-революційного визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм” (стор. 105). Цим шляхом першою пішла Центральна Рада, але згодом ступив на нього, хоч неохоче, український радянський табір. Але існувала небезпека, що може не вдасться досягти самостійної української державности в той час. “Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав” (стор. 249).
Треба пам’ятати, що автори “До хвилі” не були ворогами Росії. Вони щиро обстоювали союз між радянською Україною й совєтською Росією. “Нова Росія і нова Україна - дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, - ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми” (стор. 23). Але при цьому Мазлах і Шахрай вірили, що єдиним способом, щоб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту, було чітке відокремлення. Таким чином національно-державне розмежування було конечною передумовою всякої майбутньої російсько-української співпраці. “От як палку переломиш. Палка тріснула, але обидві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за другу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, не можливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва відламані кінці і потім уже приставити одну до одної й обхопити кільцем” (стор. 176-178).