Проблему можна зформулювати так: до якої остаточної позиції дійшов Хвильовий? Чи він аж до самого гіркого кінця залишився комуністом, - нехай грішником і ухильником, але все таки комуністом? Чи, може, він зумів внутрішньо визволитися від віри своєї молодости, а формальну партійну приналежність зберіг тільки як димову заслону? Ми не претендуємо на те, щоб відповісти на це питання; проте наважуємося висловити суґестію, що “найдалі заходить той, хто не знає, куди він іде” (Олівер Кромвел) і що внутрішня логіка мислі може сягати далі, ніж свідомий намір мислячого. Ясно, що існує місце ще для багатьох майбутніх дослідів про Хвильового.
Обговорювана книга обіймає, - крім біографічного вступу, написаного перекладачем, і спогадів про Хвильового, написаних його покійним приятелем Аркадієм Любченком, - п’ять новель, які добре ілюструють письменницький шлях Хвильового. Його рання проза була суто неоромантична, з сильним емоційним забарвленням. Пізніше він перейшов на об’єктивнішу та реалістичнішу манеру і сухіший, прецизніший стиль, що нагадує Стендаля. Ці зміни в літературній техніці відбувалися паралельно з його поступовим відчуженням від комунізму. Зразок раннього періоду творчости, новеля “Кіт у чоботах”, віддзеркалює революційну романтику громадянської війни і прославляє почуття самовідданости та братерства між простими, рядовими комуністичними бійцями. Повчально порівняти це оповідання з двома пізнішими сатирами, “Ревізор” та “Іван Іванович”, що глумливо і з погордою змальовують радянську бюрократію. Темою “Сантиментальної історії” є розчарування: ідеалізм молодої дівчини розбивається в зударі з брудною радянською дійсністю. Вершка драматичної сили досягнено в оповіданні “Я”, сповіді чекіста, що убив рідну матір - прозорий символ комплексу вини, що виникає в душі українського комуніста внаслідок зради батьківщини та її священних традицій. В сумі можемо сказати, що читач, який шукає лектури з “екзотичним запахом”, не розчарується в цій книзі, а тому, хто вивчає Радянський Союз, вона дасть цінний вгляд в українську дійсність 20-их років.
КОНСЕРВАТИЗМ{33}
Консерватизм (латинське conservare - зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні консерватизм - політична течія, що постала на переломі 18 і 19 віку як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріяльну) революції. Термін “консерватизм” вперше появився у французького романтичного письменника Шатобріяна (1818). Протиставленням до консерватизму в 19 віці вважався звичайно духовий, політичний і економічний лібералізм.
Носіями консерватизму були спочатку головне шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження “старого режиму”, коли він стояв у боротьбі з силами революційного поступу, або до реставрації “старого режиму”, коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма “ліберального консерватизму”, який, не протиставляючися поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголощував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.
УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ДО ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ
В українській історії консерватизм, як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю й виявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова помогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавности й чужоземних окупацій. На консерватизм спиралася реакція проти наступу польської цивілізації у 16-17 стол., боротьба “старої віри”, православія, проти церковної унії. В історії Держави Війська Запорозького зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та революційні первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на революційну енерґію народних мас, рівночасно використовував консервативні гасла (“за короля, проти короленят”) і притягав до державного будівництва українських панів. Політична думка козацької верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київської Руси та державно-правовий леґітимізм, що став ідеологічною плятформою “малоросійського шляхетства” кінця 18 - початку 19 віку в його боротьбі за збереження національних і станових “прав і вольностей”. Російський уряд, що прямував до ліквідації української автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу “черні” до провідної верстви, але й стихійний консерватизм селянсько-козацьких мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану релігійним авторитетом православія.