КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ ДО 1917 РОКУ
Модерний український національний рух, розпочатий у 1840-их роках Шевченком і кирило-методіївцями, ішов у річищі народництва й соціяльного радикалізму, які визначали основне політичне обличчя українства другої половини 19 й початку 20 віку в межах Російської імперії. Але й консерватизм виступав на поверхню то як опозиція до сучасної української “гайдамаччини” (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в українських культурних установах і громадсько-політичних організаціях представників українських землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою, очолюваною В. Антоновичем, і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних кіл з підросійської України (В. Антонович, О. Кониський) між польськими консервативно-аристократичними правителями Галичини й провідниками галицьких “народовців”, що довело до т. зв. “Нової ери”.
Представників української виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій половині 19 віку (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кінці 19 та початку 20 віку (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й інші); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.
Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, і ритм її політичного життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на українському консерватизмі. Під тиском реакційної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціяльного радикалізму, з другого - українські консервативні діячі знаходили своє політичне оформлення на базі російського реакційного консерватизму й ставали імперськими російськими діячами, зрештою, часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та українського територіяльного патріотизму (наприк-лад, генерал М. Драгомиров). Такий русифікований консерватизм, що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних національних традиціях, легко вироджувався в політичну й соціяльну реакцію (наприклад, газета “Киевлянин” або “чорносотенні” організації, що діяли на Україні після 1905 року, як “Союз русского народа” й ін.).
КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ
Інша доля консерватизму на українських землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й організаційну основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього національного життя підавстрійських українців: Греко-Католицькій Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти й щодо прав з католицьким духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: українські священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька верства, із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, - на відміну від польської шляхти, яка в першій половині 19 віку мала іредентистичну настанову супроти Австрії, - постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848-49 роках. Галицькі українці, очолені Головною Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. “святоюрці” (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австрійського уряду проти польських і угорських повстань, висуваючи домагання окремого “руського” коронного краю з українських земель Австрії.