Організований український консерватизм у період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше йшло за модерним націоналізмом. Тепер на еміґрації український консерватизм не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують і менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і республіканська, які, хоч не мають означених організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політичну думку української еміґрації.
ЛІТЕРАТУРА
О. Барвінський, Спомини з мого життя, I-II (Коломия, 1912-13); Хліборобська Україна, I-IV (Відень, 1920-25); В. Андрієвський, До характеристики правих українських партій (Берлін, 1921); С. Томашівський, Під колесами історії (Берлін, 1922); Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле, 4 тт. (Львів, 1923-24); В. Липинський, Листи до братів хліборобів (Відень, 1926; 2 вид., Нью-Йорк, 1954); С. Томашівський, Про ідеї, героїв і політику (Львів, 1929); Д. Дорошенко, Історія України 1917-1923 рр., 2 том, Українська Гетьманська Держава 1918 р. (Ужгород, 1930; 2 вид, Нью-Йорк, 1954); В. Кучабський, Україна і Польща (Львів, 1933); А. Андрусяк, Генеза і характер галицького москвофільства в 19-20 ст. (Прага, 1941); М. Стахів, Гетьманський режим в 1918 р. і його державноправна якість (Скрентон, 1951); О. Оглоблин, Люди старої України (Мюнхен, 1960).
ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ{35}
ЖИТТЯ
Вячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурцях, Володимирського повіту, на Волині, в родині шляхтича-дідича. Рід Липинських походив з Мазовії і переселився на Україну в 18 столітті. Липинські були римо-католицького віровизнання і польської національности.
Вячеслав Липинський учився в гімназії у Житомирі, Луцькому та Києві. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, аґрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку, Русалівських Чагарах на Уманщині Це було його основне місце проживання до 1914 року.
Ще як учень 1-ої Київської гімназії Липинський пристав до української середньошкільної громади. З того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства спольонізованої правобережної шляхти. Такою була основна думка його програмової доповіді, виголошеної в 1908 році в кількох містах Правобережжя; текст доповіді появився теж брошурою п. з. “Szlachta na Ukrainie” (1909). У лютому 1909 року, з нагоди “київських контрактів”, відбувся нелеґальний з’їзд “українців польської культури”, що в ньому взяло участь коло 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд своєю вступною промовою, аз. “Наше становище на Русі-Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 року почав виходити в Києві двотижневик, “Przegląd Krajowy”, що його фактичним редактором був Липинський. Через фінансові та політичні труднощі часопис припинив своє існування з кінцем того самого року.
Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний ґрунт у почутті територіяльного патріотизму, здавна розвиненого серед цієї верстви. Однак для ширшого розгорнення цей рух потребував би часу. Безпосередній успіх зусиль Липинського був обмежений. З його тодішніх прихильників тривало зв’язали себе з українством тільки одиниці Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франціска Вольська і ще кілька осіб. Особистою трагедією Липинського було те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів і дружини; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Це привело до відчуження між Липинським і його сім’єю.
Наступні роки Липинський переважно провів у себе на селі, займаючися господарством та підготовляючи монументальний збірник “Z dziejów Ukrainy”. Книга, що більшість її статтей належала перу самого Липинського, появилася в 1912 році. Вона мала за свою центральну мету історію русько-української шляхти в 16-17 стол., а особливо участь шляхетського елементу в революції Хмельницького. Збірник був присвячений пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-их років, Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і переємність між двома поколіннями “українців польської культури”. Але в громадській настанові цих двох поколінь були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в своїй політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманні старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви. Для постави двох поколінь “українців польської культури” характеристичне, що тоді як хлопомани перейшли на православіє, - не так з суто релігійних спонук, як для заманіфестування духової єдности з народом, - Липинський залишився римо-католиком.