Після розриву з гетьманом при Липинському залишився тільки малий гурт однодумців (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський). З ними він засновує нову організацію, Братство українських клясократів-монархістів. Ідеологія братства була та сама, що і попереднього УСХД - з тією різницею, що питання вибору династії залишено відкритим; це мав щойно в майбутньому вирішити парлямент відродженої української держава Для органу братства, “Збірник хліборобської України”, що його готовано до друку, Липинський написав програмове “Вступне слово” (закінчене у квітні 1931); це був його останній твір, і він появився в друку посмертно.
Але Липинський уже догоряв. Після ґрипи в березні 1931 він мав серцевий напад. Стан його здоров’я став настільки загрозливим, що 6 червня брат і донька, викликані з Волині, перевезли його до санаторії “Вінервальд” у Перніці коло Відня. Він не втрачав повної свідомости до останнього дня. Прийнявши причастя та останнє єлеопомазання, Вячеслав Липинський помер 14 червня 1931 року. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Родина перевезла його тіло на Волинь. Він похоронений у своєму рідному селі Затурцях.
ІСТОРІЯ
В центрі історичних дослідів Липинського стояла козацька революція середини 17 століття. Польська історіографія звичайно добачала у Хмельниччині тільки руїнницький бунт черні; російська історіографія - підготовку до “возз’єднання” України з Московським царством; українська народницька історіографія 19 віку -стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою. Цим трьом традиційним концепціям Липинський протиставив новий погляд на Хмельниччину як на процес будування української державности. Основна історична монографія Липинського, “Україна на переломі”, присвячена кінцевому періодові діяльности Б. Хмельницького, коли він з речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої виріс на суверена самостійної держави Війська Запорозького.
На думку Липинського, відродження української державности в 17 віці обумовлювалося наступними чинниками: об’єднання всіх верств українського суспільства довкола козацького ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи інших станів - селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козацькій провідній верстві виходнів з старого руського шляхетства, чому свідомо сприяла політика Б. Хмельницького і що в рішальний спосіб спричинилося до укультурнення козаччини; загнуздання півкочового, добичницького низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-дрібношляхетського козацького землеволодіння і зв’язаного з ним хуторського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним господарством польських магнатських лятифундій; освячення визвольної війни духовним авторитетом Православної церкви.