З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарського козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особистою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином суспільно-політичний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя.
Липинський інтерпретував Переяславський договір 1654 року не як акт “возз’єднання”, але як міжнародний союз (хоч договірні сторони не були формально рівнорядні), що його гетьманський уряд заключив в ім’я українських державних інтересів, Хмельницький сподівався, що під прикриттям союзу з Московщиною вдасться остаточно оформити відрив України від Польщі і підготовити прилучення до держави Війська Запорозького тих “руських земель”, які ще перебували під польським пануванням: Галичини, Волині, Полісся, південної Білорусії. Одночасно Хмельницький рішуче придушував спроби Москви втручатись у внутрішні українські справи і намагався забезпечити собі дипломатичну свободу рухів контактами з Туреччиною та Кримом і в першу чергу - з бльоком протестантських держав: Семигородом, Прусією, Швецією. Липинський уважав гетьмана Хмельницького за основоположника модерної української закордонної політики.
Сильна сторона Липинського, як історика, лежить передусім у соціологічній аналізі; але він мав теж повне зрозуміння для творчої ролі великих одиниць. Один з провідних мотивів “України на переломі” - звеличення генія Б. Хмельницького, як вождя національної революції та державного мужа. Липинський прославляв і вірних співробітників великого гетьмана в ділі державного будівництва. Зокрема він присвятив гарну студію, включену у збірник “Z dziejów Ukrainy”, полковникові Станиславові Михайлові Кричевському, героїчному оборонцеві Києва в 1649 році.{36}
Історичні праці Липинського, блискучі з стилістичного погляду і повні оригінальних думок та сміливих узагальнень, започаткували в українській історіографії нову “державницьку школу”, що за її представників можна вважати: С. Томашівського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Б. Крупницького, В. Кучабського. Також на радянській Україні вплив Липинського позначився в 20-их роках у писаннях М. Слабченка, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, М. Петровського та інших.
ДОКТРИНА
Вихідною точкою для Липинського, як політичного мислителя, були його роздуми над причинами упадку української державности 1917-20 років і над шляхами до її можливого відродження в майбутньому. Однак ці практичні питання він ставив на фундамент широкорозгорненої теоретичної доктрини, що має універсальне значення. Липинський перебував під впливом ряду сучасних західніх, головне французьких, соціологів та політичних мислителів, як Жорж Сорель, Вільфредо Парето, Ґюстав Лебон, Шарль Моррас, Роберт Міхельс. Але він використовував їхні ідеї цілком вільно, редагуючи їх у світлі східньоевропейського, зокрема українського, досвіду. Головний політичний трактат Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, не має систематичної наукової форми. Але думки, висловлені в цій книзі, укладаються в струнке історіософічне, соціологічне та політичне вчення, яке в розвитку новітньої української суспільної мислі творить унікальне явище.
У центрі теоретичних зацікавлень Липинського стояла соціологія держави та політики. На його думку, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або “зовнішнє”, або “внутрішнє”; перше маємо в тому випадку, коли завойовники-організатори нової держави прийшли з-зовні, а друге - коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, без уваги на форму устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Провідну верству Липинський називає також “аристократією”; це поняття він не обмежує тільки старою родовою аристократією у звичайному значенні цього слова, але поширює його на всі кожночасно панівні групи. Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади; сила мілітарна, економічна та інтелектуальна. Цим трьом джерелам влади відповідають три основні типи соціяльної антропології; “войовники”, “продуценти” та “інтеліґенти”. А втім між цими трьома типами можливі теж комбінації, при чому Липинський був схильний приписувати особливі державнотворчі якості типові “войовників-продуцентів”. Інтеліґенція, ділянкою якої є культурна та ідеологічна творчість, на думку Липинського, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, бо вона не має прямого контролю над засобами матеріяльної (військової та господарської) сили. Натомість інтеліґенція може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.