Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту, клясократія вироджується в демократію, що її гробокопом стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому історичному коловороті Приділяючи велике місце об’єктивним закономірностям суспільного ставання, він одночасно завжди підкреслював вагу свобідної волі, яка своїми рішеннями спроможна скеровувати розвиток подій у нові річища.
Липинський визнавав наявність проґресивних факторів в історії, але він рішуче відкидав ідею автоматичного проґресу: кожне поступове досягнення людства мусить бути окуплене гірким трудом та жертвами і виборене зусиллями розуму й волі. Тому і здобутки проґресу, зокрема в царині суспільної організації та державного будівництва, ніколи не є остаточні; вони повсякчасно загрожені розкладовими тенденціями, і їх треба раз у раз відстоювати та наново закріплювати. Липинський заперечував, як блюзнірську утопію, думку про “земний рай”, себто про досконалу організацію суспільства, що при ній була б забезпечена тривала соціяльна гармонія і де раз назавжди зникли б несправедливості, суперечності ідей та інтересів і міжгрупові антагонізми. Липинський не раз перестерігав, що також майбутня самостійна українська держава не може бути “земним раєм”.
Липинський багато роздумував над ролею релігії в громадському житті і над проблемою взаємин між державою та церквою. З погляду своєї клясократичної концепції він оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропапізм”), так і змагання духовенства до політичного проводу (клерикалізм). За своєю соціяльною природою священики творять частину інтеліґенції і тим самим поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі взаємини між державою й церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли одночасно є наявною координація та взаємодопомога. Значення релігії не може бути зредуковане до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Модерні раціоналістичні, псевдонаукові підмінки релігії не можуть виконати цього завдання; тому тенденцію до повної секуляризації суспільства треба оцінювати як симптом розкладу. Релігійний мотив пронизує мислення Липинського: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину.
ПРОГРАМА
На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує структуру конкретної української політичної програми. При цьому центральною для нього є проблема державности і влади. Згідно з його найглибшим переконанням, без власної держави Україна залишиться навіки засудженою на злиденну веґетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Але українці мусять пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів; вона мусить бути виборена ними самими. Беручи на увагу всі зовнішні та внутрішні перешкоди, які стоять на шляху до українського державного самоздійснення, треба здавати собі справу з надзвичайної трудности цього завдання, яке вимагатиме не тільки довшого часу та затяжних підготовних заходів, але в першу чергу також переродження самого українського суспільства. Бо при своєму теперішньому стані Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова власне ще нема; є тільки матеріял, що з нього може постати нація. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог створив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.