ЛІТЕРАТУРА
М. Забаревський (псевд. Д. Дорошенко), Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу (Відень, 1925; 2 вид., Авсґбурґ, 1946); В. Липинський як політик і ідеолог, збірник (Ужгород, 1931); журнал Дзвони (Львів, 1933, ч. 6), номер присвячений Липинському, важніші статті: В. Кучабський, “Значення ідей Вячеслава Липинського”, Д. Чижевський, “Вячеслав Липинський як філософ історії”, А. Андрієвський, “Правно-політичний і філософічний світогляд В. К. Липинського”, В. Заїкин, “Вячеслав Липинський як історик”, А. Струтинська, “Бібліографічний покажчик до писань В. Липинського”, Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, Краківські Вісті (1943, чч. 136, 139-143, 186-187); А. Монтрезор, “Вячеслав Липинський”, Державницька Думка (Філядельфія, 1951, ч. 2); В. Босий, Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії (Торонто, 1951); Я. Пеленський, “Вячеслав Липинський”, Збірник Української Літературної Газети 1956 (Мюнхен, 1957); Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, збірник статтей (Мюнхен, 1957); J. Pelenski, “Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypyns’kyjs”, Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas (Wiesbaden, 1961, Nr. 2); Л. Білас, “В. Липинський і “територіялізм”, Сучасність (Мюнхен, чч. 2, 3, 1962); Є. Пизюр, “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу”, Сучасність, ч. 9, 1969.
ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ: ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК ТА ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ{37}
Вячеслав Казимирович Липинський (1882-1931), народжений Владислав Ліпінський, був сином багатого землевласника з Правобережної України, з Волинської губернії. Рід Липинських (Лілінських) походив із Польщі, з Мазовії, і переселився на Україну у XVIII ст. Вирішальна подія у житті Липинського сталася на останньому році його навчання в гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав у той час у Росії (такі студентські організації діяли нелегально), об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, він покинув польську організацію і став членом громади, у віці 17-18 років оголосивши себе українцем.
Аби зрозуміти цю подію, треба розглянути її у відповідному історичному контексті. У трьох правобережних губерніях України -Київській, Волинській і Подільській - земельне дворянство було польським ще від часу поділів Польщі Воно продовжувало традицію старої історичної Речі Посполитої. Поляки становили близько 10% (або менше) населення краю. Впродовж усього XIX століття серед місцевої польської меншості були помітні прояви українофільських тенденцій, які виявлялися різними способами - у т. зв. “українській школі” польської романтичної поезії, у діяльності окремих політичних груп тощо. Багато тамтешніх польських сімей, що належали до вищої верстви, насправді мали українське (руське) походження. Вони були нащадками старої руської аристократії або бояр, які протягом XVI-XVIII ст. стали римо-католиками і відтоді сполонізувались, але все-таки зберегли почуття регіональної лояльності до своєї української батьківщини.