Як історик Липинський був насамперед дослідником революції Хмельницького XVII ст. Існують три традиційні інтерпретації Хмельниччини. Згідно зі стандартним польським поглядом, козацькі бунти проти Польщі були бунтами варварів проти вищої цивілізації. Русини, які, очевидно, були культурно відсталими - так би мовити, азіатський варварський народ, - не могли жити в такій цивілізованій європейській країні, як Річ Посполита. З російського погляду, історичне значення Хмельниччини зводилося до того, що вона вимостила шлях до “воссоединения” Малоросії з Великоросією і таким чином - до заснування модерної Російської імперії. Переяславський договір розглядається як підготовчий крок до правління Петра Великого, що дійсно відповідає правді. Традиційне українське пояснення народницьких істориків XIX ст. Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського та останнього й найбільшого історика народницької школи Михайла Грушевського полягало в тому, що Хмельниччину, як і раніше козацькі бунти та пізніше гайдамацьке повстання, слід розглядати як стихійне прагнення українських мас до справедливого, вільного суспільного ладу.
До цих трьох традиційних інтерпретацій Вячеслав Липинський додав четверту: він побачив у революції Хмельницького перший крок до створення української держави. Як держава XVII ст., вона мала бути стратифікованим корпоративним суспільством, подібним до всіх інших європейських держав і країн тієї епохи, хоч і з деякими місцевими особливостями. Іншою важливою підставовою тезою інтерпретації Липинського є його наголос на великому внескові руської шляхти, багато представників якої приєдналися до повстання Хмельницького й фактично забезпечили його провід. Він зміг показати на основі фактів, що більшість соратників Хмельницького були руськими шляхтичами, які злилися з козацькою старшиною.
Сила Липинського як історика полягає в соціологічному аналізі та в гострому усвідомленні міжнародного становища України між Польщею, Московщиною й Османською імперією. Вплив Липинського на українську історіографію був дуже великий, особливо якщо взяти до уваги те, що він був істориком-аматором. Він став засновником державницької школи в українській історіографії, яка великою мірою панувала на українській історіографічній сцені поза межами Радянського Союзу протягом міжвоєнного періоду. Серед представників цієї школи (школи, певна річ, не в спеціальному значенні слова, оскільки ті, що зазнали впливу Липинського, не були формально його учнями) були Степан Томашівський, медієвіст та історик церкви, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич і найцікавіший історик української революції Василь Кучабський. У 1920-ті роки Липинський мав також вплив на українську радянську історіографію, і серед істориків Радянської України, на яких цей вплив був помітний, можна назвати Олександра Оглоблина, історика права Миколу Василенка й передовсім недавно померлого Лева Окіншевича.
Як історик Вячеслав Липинський був антиподом Михайла Грушевського, великого патріарха української історіографії. Грушевський розпочав набагато раніше, був старший і, врешті, пережив Липинського. Позаяк він був фаховим істориком, тоді як Липинський - натхненним аматором, наукова спадщина Грушевського незрівнянно багатша. Але варто зазначити, що Грушевський сам зазнав впливу Липинського. Останні томи “Історії України-Руси”, у яких йшлося про добу Хмельницького, великою мірою були полемікою з Липинським. Частково приймаючи і частково відкидаючи його погляди, Грушевський уважав Липинського опонентом достатнього масштабу, щоб заслуговувати серйозної уваги. Повторимо, що Липинський був істориком XVII століття. Він планував дати синтез української історії в одній книжці, але не мав змоги здійснити цей намір. Проте в його політичних і публіцистичних творах трапляються зауваги, які стосуються різних тем української історії - від Київської Русі аж до революції 1917 р. Тому вивчивши праці Липинського, можна відтворити всеохопну інтерпретацію української історії. Наприклад, тоді як більшість українських істориків, зокрема Грушевський, у питанні походження Київської держави були антинорманістами, Липинський однозначно вважав, що Київська держава була витвором варязького, або норманського елементу.