Розглядаючи Липинського як публіциста й політичного мислителя, я зосереджуся на його “Листах до братів-хліборобів”. Українські публіцисти й ідеологи здебільшого пишуть тонкі брошури, а Липинський, хоч і був хворою людиною та діяльним лідером політичної партії, спромігся написати трактат обсягом шістсот сторінок. Мабуть, через це книжка сьогодні порівняно малознана. Бона писалася частинами, і Липинський планував її в той самий час, коли працював над нею. Перші дві частини являють собою політичний трактат про проблеми української революції. Липинський із консервативних позицій критикує українську революційну демократію - режими Центральної Ради та Директорії. Ці дві частини були написані у 1919-1920 роках, якраз тоді, коли українська революція наближалася до кінця Але ця дискусія з поточних питань змусила Липинського переглянути основи своєї політичної думки Найважливішою є третя частина, оскільки вона містить виклад його політичної філософії. У четвертій частині основоположні ідеї Липинського застосовано до проблем українського державного будівництва. Нарешті останнім був написаний вступ (у 1926 р.). Коротко кажучи, проблема, яку розглядає Липинський, - це походження держави та типологія державних форм. Ця типологія спирається на політичну антропологію, яка до певної міри схожа на типологію Платонової “Республіки”, в якій теорія держави теж грунтується на певних людських типах.
Яке місце посідає Вячеслав Липинський як політичний теоретик? Автор, якого він цитує найчастіше, - Жорж Сорель. Хоча Липинський знав Сорелеві праці й безперечно зазнав їхнього впливу, вони дуже різняться один від одного. Обидва теоретики критикують буржуазну демократію, але Сорель робить це зліва, а Липинський -справа. Очевидно, Липинський близький до Парето і, здається, знав деякі його праці. Він не знав Гаетано Моска, хоча вони багато в чому схожі. Читав французькі переклади соціологічних праць Роберта Міхельса - німця, який жив в Італії і публікувався переважно італійською мовою. Більшість із цих авторів - Парето, Моска, Міхельс - творили теорії еліти, а це якраз та школа, до якої Липинський зробив свій оригінальний внесок.
Два недавні нариси про Липинського як політичного мислителя й ідеолога - лише перші кроки на шляху до вивчення його думки. Нарис покійного Євгена Пизюра “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу” (Сучасність. - 1969. - N 9. - С. 103-115) порівнює його із Сорелем. Прекрасна стаття професора Всеволода Ісаїва, яка має бути надрукована у збірнику праць Гарвардської конференції про Липинського (1982), розглядає Липинського як політичного соціолога. На жаль, спадщину Липинського як політичного мислителя ще як слід не досліджено. Він залишив після себе багато статей, зокрема й неопублікованих, начерки трактатів, величезне листування, цікаве не лише з біографічного чи політичного погляду, оскільки в листах часто торкався теоретичних проблем. Триває праця над тритомним виданням листів Липинського, і після завершення публікації ця збірка стане дуже важливим внеском до розуміння його думки.
Вплив Вячеслава Липинського як політичного теоретика був куди обмеженіший, ніж його вплив як історика. На жаль, він став святим патроном секти - гетьманського руху, яка поступово занепадала і втрачала зв’язок із реальністю. Автори і публіцисти цієї партії продовжували цитувати Липинського, насправді зовсім не розуміючи його. Українські публіцисти й політичні мислителі інших напрямів, включаючи націоналістів, більшість яких просто не здатні осягнути того, що намагався сказати Липинський, і представників демократичних чи лівих угруповань, досі не зреагували на Липинського поважно. У західному світі декілька молодих українських інтелектуалів потроху починають заново відкривати Драгоманова, але вони ще не здали собі справи з існування Липинського. На мою думку, за останні сто років Україна дала двох великих політичних мислителів - Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки - лівий і правий, соціал-демократичний і консервативний. Без повної інтеграції спадщини цих двох людей - маю на увазі критичну оцінку, а не сліпе сприйняття - поступ української політичної думки неможливий.