Липинський гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які, виключаючи великі частини населення України - чи то як т. зв. класових ворогів, чи то як нібито етнічно чужі елементи, - насправді увічнювали неповноту нації, а відтак її постійну бездержавність. Він обстоював погляд, що Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, яка охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави. Цього треба досягти частинно завдяки постанню нових еліт із народних мас, а частинно завдяки поновному приєднанню відчужених старих еліт. Липинський відзначав, що ті верстви, які народники й інтегральні націоналісти відкидали як неукраїнські, містили в собі деякі з економічно найпродуктивніших, найкраще освічених і політично найдосвідченіших елементів населення країни.
В українському державотворчому процесі Липинський приписував видатну (хоч аж ніяк не виняткову) роль хліборобам (цей дещо архаїчний і поетичний термін означає фермерів). Його “хлібороби” відповідали тій верстві, яку комуністичні пропагандисти називали російською мовою “кулаки” або “куркулі” українською. У контексті революційної доби це поняття мало політичний зміст. Населення України все ще було переважно сільським, і заможні селяни, ті, які скористали від недавніх столипінських реформ, без сумніву, становили економічно найпередовішу силу в аграрному секторі суспільства.
Може здатися, що аргумент Липинського втратив свою силу внаслідок радянської колективізації сільського господарства. Однак Липинський сам розглядав можливість такої ситуації в майбутньому, коли міський та індустріальний сектори стануть в українському суспільстві панівними. Він уважав, що за таких обставин промисловий робітничий клас і його “робітнича аристократія” будуть покликані перебрати політичний провід. Липинський покликався зі схваленням на сучасний йому приклад Англії, коли 1924 р. лейбористська партія вперше сформувала уряд.
Головним пунктом в аргументації Липинського, пунктом, який досі зберігає чинність, була теза, що українські самостійницькі змагання соціально мають опиратися на ті класи - сільськогосподарський, промисловий або на обидва, - які контролюють матеріальне виробництво, мають економічну владу й володіють, так би мовити, “основною частиною капіталу в країні”. У цьому наголосі на виробництві й економічній владі Липинський наближався до марксизму - якраз у цьому його оскаржували критики з табору інтегральних націоналістів. (Але, на відміну від марксистів, він приписував самостійну функцію також військовій владі, “владі меча”, яка в його теорії не була просто відображенням економічних сил). У народницькій концепції боротьба українців за соціальне й національне визволення була боротьбою позбавлених власності мас, тобто головним чином зубожілої, напівпролетарської частини селянства, очолюваної інтелігенцією. У відповідь на це Липинський іронічно запитував: якими були б перспективи американської революції, якщо б вона була повстанням індіанців і чорних рабів під проводом релігійних місіонерів? Американська революція змогла досягти успіху лише тому, що вона спиралася на заможні елементи колоніального суспільства і втягнула в себе колишні колоніальні еліти.
Оскільки інтелектуали не мають безпосереднього доступу до важелів економічної та військової влади і контролю над ними, то Липинський уважав, що вони погано надаються до політичного керівництва й управління. Однак цю критику інтелігенції не слід хибно тлумачити як підставовий антиінтелектуалізм. Липинський вірив, що інтелектуали мають життєво важливу функцію: вони повинні творити й охороняти культурні вартості та формулювати суспільно-політичні ідеології. Але коли інтелектуали захоплюють владу, вони тим самим діють невідповідно до свого властивого покликання, прагнучи виконувати роль, для якої їм бракує конечних передумов.
ПРОБЛЕМА АРИСТОКРАТІЇ
Липинський був переконаний, що боротьба України за самостійність не може увінчатися успіхом без підтримки частини історичної аристократії. Що ця тема у його думці посідає велике місце, без сумніву, зумовлено обставинами його особистого життя. Він походив із правобережної шляхти, і його рання, довоєнна діяльність була присвячена спробам поновно інтегрувати цю сполонізовану верству в українську національну спільноту. Підставовим мотивом було сильне почуття noblesse oblige. Липинський уважав, що аристократи мають моральний обов’язок служити рідній країні, а не інтересам чужинецької метропольної влади. Водночас він сподівався, що, виконуючи свої обов’язки громадян України, аристократія виправдала б право свого класу на тягле існування. Липинський головним чином переймався долею правобережної шляхти, але його концепція однаковою мірою стосувалася й лівобережного зрусифікованого дворянства, що походило від козацької старшинської верстви Гетьманщини XVII-XVIII ст.