Загалом, консерватизм Липинського у жодному разі не означав придушення неконсервативних українських ідеологічних напрямів і політичних партій. Він цілком був готовий знайти щось позитивне навіть в українських комуністів, за умови, що “у них не Україна для соціалізму і комунізму, а соціалізм і комунізм для України” (c. XL). Чого він справді хотів, то це, по-перше, перебороти “смертельну однобічність нації”, зміцнюючи недорозвинене до цього часу праве, консервативне крило, і, по-друге, узгодити між собою декілька суперницьких течій у рамках об’єднаної політичної системи під владою спільного для всіх закону.
Щоб завершити картину, варто згадати, що Липинський був плюралістом і в справах церковної політики. Бувши сам правовірним католиком, як і його предки, латинського обряду, він уважав, що релігійний плюралізм є незмінною рисою українського життя. Липинський обстоював рівність усіх віросповідань, хоча й думав, що з історичних причин православна церква має повноправні підстави бути prima inter pares серед українських церков. Липинський був переконаний, що цивілізована політика включає в себе християнські етичні принципи, але з обуренням відкидав усі спроби прирівнювати національність до будь-якого конкретного віросповідання (“лише православний може бути добрим українцем”, “лише греко-католицька церква є справжньою українською національною церквою” і т. д.). Липинський рішуче протистояв клерикалізмові, творенню політичних і громадських організацій відповідно до віросповідальних розмежувань і взагалі змішуванню політичних і церковних справ, які, на його думку, треба вести окремо.
Не може бути сумніву, що ідеї Липинського про потребу політичного плюралізму та значення легально визнаної опозиції зберігають свою чинність для сучасного і майбутнього. Посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою. Плюралізм уважається ознакою ліберальної демократії. А проте, хоч як парадоксально, серед усіх українських політичних мислителів саме антидемократ Липинський був найпослідовнішим плюралістом.
МОНАРХІЯ І ЛЕГІТИМНІСТЬ
Монархізм Липинського є найбільш спірною з нашого сучасного погляду частиною його програми. Не може не викликати здивування, чому ця винятково розумна людина так пристрасно боронила ідею монархічного ладу у формі спадкового гетьманату для майбутньої української держави.
Між плюралізмом Липинського і його монархізмом існує глибинний зв’язок. Саме тому, що Україна, якою він її бачив, мала бути соціально і політично здиференційованою, цей плюралізм вимагав задля рівноваги принципу єдності. Без об’єднавчого центру, без загальновизнаного авторитету існувала гостра небезпека, що ворожі одна одній суспільні сили й конкурентні політичні рухи можуть розбити українську державу на хаотичні фрагменти. На нещастя, українська історія показує надто багато прикладів таких самовбивчих чвар.
Історичні дослідження переконали Липинського, що однією з найважливіших причин того, чому українська козацька держава XVII ст. не втрималася довго, була невдача планів Богдана Хмельницького зробити гетьманство спадковим. Виборний характер верховної посади применшив її авторитет, полегшив поширення анархічного розбрату й дав чужоземним силам добрий привід утрутитися у внутрішні українські справи. Липинський застосував цей “урок історії” до сучасної йому української ситуації.
Липинський вірив, що державу не можна створити без застосування фізичної, військової сили. Держава народжується з воєн і революцій. Але самої сили не досить Що не менш потрібно, то це того, щоб уряд, який уживає сили, був легітимним, тобто щоб його авторитет засновувався на принципі, який сприймають усі, не лише правляча меншість, але й народні маси. Історично саме інституція монарха давала будівництву держав і націй принцип легітимності. “Всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єдинення Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?” (с. 47).