“Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархії і династій, “Богом дані” провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участі кінематографів і репортерів” (с. 89-90).
Липинський сподівався, що цю трудність можна буде подолати зверненням до традиції - не творенням нової династії, а реставрацією династії, претензії якої були освячені історичним прецедентом. За конкретних умов це означало підтримку справи Скоропадського: член цієї родини вже обіймав посаду гетьмана у XVIII ст., а нащадок тієї ж родини недавно підтвердив ці історичні права, взявши на себе гетьманство 1918 р.
Липинський не ідеалізував режиму Павла Скоропадського, він був свідомий слабкостей цього режиму і критикував деякі його політичні кроки. Але він твердив, що гетьманат 1918 р., незважаючи на його вади, був найкращим наближенням до тієї форми управління, яка була бажаною для України, і до того ж найліпшим шансом установити життєздатну українську державу в революційну добу; він заперечував, що конкурентний лівацький режим Української Народної Республіки мав такий потенціал. Тому, коли знову проб’є година української самостійності, українські патріоти, на думку Липинського, мали б продовжити свою діяльність, розпочату 1918 р., створивши наново конституційну монархію під легітимною династією Скоропадських.
Критично оцінюючи монархічну концепцію Липинського, я розглядатиму її на двох рівнях - з перспективи доби української революції (яка, зрозуміло, була й перспективою Липинського) та з перспективи теперішнього покоління.
Існують поважні докази того, що протягом XIX ст. і перших років XX ст. монархічний лоялізм стихійно-наївного типу був дуже поширеним серед українського народу. Об’єктом його схиляння була чужинецька династія Романових або (в Галичині) Габсбургів. Липинський, напевно, мав рацію, твердячи, що українські маси мало розуміли державність як абстрактне поняття - для них держава мала уособлюватися в живій батьківській постаті. Тому мало сенс спробувати повернути це почуття відданості, звільнене внаслідок зречення останнього царя, до уособленого символу української державності. Та й пам’ять козацької доби все ще була жива серед населення середньо-східної України. Отже, видавалося розумним прив’язати відроджену українську державу до традицій старої козацької державності.
На противагу цьому аргументові висувається факт, що головна течія української революції була, без сумніву, народницькою і соціалістичною. Режим Української Народної Республіки мав ширше соціальне опертя, ніж гетьманат Скоропадського. В Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті, гетьманат XVII-XVIII ст. був виборний і напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності. Лише масова народна підтримка могла надати легітимності режимові Скоропадського. Щоб досягти цього, потрібен був керівник надзвичайної обдарованості й харизми, другий Богдан Хмельницький. Не применшимо справжніх заслуг Скоропадського, сказавши, що він не був державним діячем такого масштабу. Треба також узяти до уваги загальну політичну ситуацію того часу. Коли імперська Німеччина зазнала поразки, на Заході перемогла ліберально-демократична Антанта, а більшовицька революція затопила Росію і вилилася на Україну, важко сказати, як міг консервативно-монархічний уряд вижити в Україні. Варто згадати, що дві недавно відроджені східноєвропейські держави, Польща та Фінляндія, які первісно планувалися як конституційні королівства, перейшли до республіканських форм правління.
У різкій критиці Липинського на адресу української “революційної демократії”, тобто лівих партій, які творили уряди Української Народної Республіки в добу Центральної Ради та Директорії, - було багато справедливого. Але Липинський помилявся, думаючи, що ці хиби породжувалися демократичним характером Української Народної Республіки. Їх радше варто діагностувати як “дитячі хвороби”, спричинені незрілістю й політичною недосвідченістю українського національного руху - спадщиною царського самодержавства, яке позбавляло поневолені ним народи можливості здобути досвід самоврядування та відповідального виконання громадянських обов’язків. Таку інтерпретацію підтверджує досвід Західно-Української Народної Республіки, що була встановлена на території колишньої австрійської провінції - Галичини.