Спостерігаючи за тим, як Барлі ворушить губами над Мілтоном, я почала засинати, а коли він сказав, що хотів би піти у вагон-ресторан випити чаю, я крізь сон кивнула головою.
— Тобі непереливки, — сказав він мені, посміхаючись. — Залишайся тут і спи, а я візьму свою книгу. Ми завжди зможемо піти пообідати ще раз, якщо ти зголоднієш.
Як тільки Барлі вийшов, я заплющила очі, а розплющивши їх знову, зрозуміла, що я сиджу, згорнувшись калачиком, у порожньому кріслі, мов дитина, моя довга бавовняна спідниця була натягнута до щиколоток. Хтось сидів на протилежному сидінні й читав газету, і це був не Барлі. Я швидко випросталася. Чоловік читав «Le Monde», газета затуляла всю верхню половину його тіла, і я не бачила його обличчя — зовсім нічого. Чорний шкіряний портфель стояв поруч із ним на сусідньому сидінні.
На мить я уявила, що це мій батько, і хвиля вдячності й зніяковілості пройшла по моєму тілу. Але потім я побачила його черевики, які були теж із чорної шкіри, до того ж вони дуже блищали, носки туфель були оброблені елегантними візерунками.
Чоловік сидів, схрестивши ноги. На ньому були чорні штани і тонкі шовкові чорні носки. Це були не черевики мого батька, і з цими туфлями було щось не те (чи з ногами, на які вони були натягнуті), але я не могла зрозуміти, у чому річ. Я подумала про те, що незнайомий чоловік не повинен був заходити в купе, поки я спала, у цьому теж було щось неприємне, і я сподівалася, що він не спостерігав за мною, коли я спала. Мені спало на думку, чи я зможу встати й відчинити двері купе так, щоб він мене не помітив. Раптом я помітила, що він зсунув штори, тому ніхто, проходячи повз купе, не міг нас побачити. А може, це Барлі перед тим, як піти, закрив їх, поки я спала?
Я нишком поглянула на годинник. Була майже п’ята година вечора. За вікном пролітали чудові пейзажі, ми наближалися до півдня. Чоловік за газетою не зробив жодного руху. Я почала тремтіти, бо нічого не могла із собою вдіяти. Але потім я зрозуміла, що найбільше лякало мене. Уже минуло кілька хвилин, як я прокинулася, і за весь цей час, поки я сиділа, прислухаючись і придивляючись, він жодного разу не перегорнув жодної сторінки своєї газети!
Квартира Тургута знаходилася в іншій частині Стамбула, на березі Мармурового моря, ми поїхали туди на поромі. Хелен стояла біля поруччя й спостерігала за чайками, які супроводжували човен, й озиралась на чудовий силует старого міста. Я став поруч із нею, а Тургут показував нам шпилі й бані, його гучний голос розносив вітер. Його район, як ми зрозуміли, коли зійшли на берег, був сучаснішим, ніж той, у якому ми були перед цим, але сучасний у цьому разі означає побудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Коли ми йшли від причалу неймовірно тихими вулицями, я побачив другий Стамбул, зовсім новий для мене: величні, із могутнім гіллям дерева, гарні кам’яні й дерев’яні будинки, які можна було побачити в передмісті Парижа, акуратні тротуари, клумби із квітами, прикрашені орнаментом карнизи. Де-не-де стара ісламська імперія нагадувала про себе зруйнованою аркою або занедбаною мечеттю, турецьким будинком із навислим другим поверхом. Але на вулицю Тургута захід вплинув тонко й багатогранно. Згодом я бачив схожі райони в Празі й Софії, у Будапешті й Москві, Белграді й Бейруті. Ця запозичена елегантність була потім поширена по всьому Сході.
— Будь ласка, заходьте, — Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. — Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.
Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева, які знаходились одразу за двома великими вікнами, завішаними димчастими шторами зі старовинного білого мережива. Кімната була обставлена неймовірно гарними меблями, дещо низькими, вирізаними з темного дерева й оббитими багатою тканиною. Уздовж трьох стін стояли дивани з горою мереживних подушок. А над ними білосніжні стіни були прикрашені малюнками й знімками з краєвидами Стамбула, там ще висів портрет старого чоловіка у фесці й ще один портрет чоловіка дещо молодшого, в чорному костюмі, а також пергамент із написом арабською мовою в рамочці. Там було кілька вицвілих зображень міста, намальованих сепією, а також шафка, у якій було виставлено мідний сервіз для кави. По кутах стояли різнобарвні вази, повні троянд. Під ногами лежали товсті темно-червоні, рожеві, ясно-зелені килими. У самому центрі кімнати стояв круглий столик на ніжках, він був порожній і дуже добре відполірований, ніби чекав наступного частування.