Потім Тургут дістав маленьку книгу в старовинній шкіряній палітурці. Мені було важко відразу не кинутися до неї, але я судорожно стримував себе й чекав, поки Тургут ніжно відкрив її, спочатку показав нам порожні сторінки спереду й до кінця, а потім зображення в центрі: знайомі контури, дракон з короною на голові, моторошно розгорнуті крила, у пазурах напис із тим самим єдиним застрашливим словом. Я відкрив свій портфель, який приніс із собою, і дістав звідти власну книгу. Тургут поклав обидві книги поруч на столі. Кожен із нас став порівнювати свій скарб зі злим подарунком іншого, і ми обидва помітили, що дракони були однакові, його дракон також займав увесь розворот повністю, його малюнок був темніший, мій більш вицвілий, але вони були однакові! Навіть була однакова пляма біля кінчика хвоста дракона, ніби в гравюрі було таке місце, куди під час кожного друкування затікало чорнило. Хелен мовчки розглядала обидві книги.
— Неймовірно! — нарешті видихнув Тургут. — Я ніколи не мріяв про такий день, коли побачу другу таку саму книгу.
— І почуєте про третю, — нагадав я йому, — пам’ятаєте, що я бачив на власні очі таку саму третю книгу. Малюнок у книзі Россі був таким самим.
Тургут кивнув.
— І що, друзі мої, це може означати? — він уже розкладав копії карт поруч із книгами й порівнював обриси дракона з річками й горами. — Разюче… — промурмотів він. — Подумати тільки, сам я ніколи не помічав цього раніше. Вони справді схожі. Дракон — це карта. Але карта чого? — його очі заблищали.
— Саме це намагався з’ясувати Россі тут, в архіві, — сказав я, зітхнувши. — Ех, якби тільки він зробив більше кроків пізніше, щоб розгадати значення.
— Можливо, він робив, — задумливо сказала Хелен, і я обернувся до неї, щоб запитати, що вона мала на увазі. Тієї миті двері між дивними гірляндами з часнику розчинилися, і ми обоє підскочили від несподіванки. Але замість якогось монстра у дверях з’явилася маленька всміхнена жінка в зеленій сукні. Це була дружина Тургута. Ми всі підвелися, щоб привітатися з нею.
— Добрий день, люба. — Тургут швидко завів її в кімнату. — Ось мої друзі, професори зі Сполучених Штатів, як я й казав тобі.
Він по черзі відрекомендував нас, а місіс Бора потисла нам руки, чемно посміхаючись. На зріст вона була вдвічі менша за Тургута, у неї були зелені очі, обрамлені довгими віями, трохи гачкуватий ніс і копиця рудого волосся.
— Вибачте, що не зустріла вас раніше, — вона повільно говорила англійською, обережно вимовляючи всі слова. — Напевно, мій чоловік нічим не нагодував вас, так?
Ми запевнили її, що нас нагодували чудовим обідом, але вона із сумнівом похитала головою.
— Містер Бора ніколи не годує гостей смачним обідом. Я… доведеться посварити його! — вона погрозила своїм маленьким кулачком чоловікові, а той, задоволений, дивився на неї.
— Я дуже боюся свою дружину, — сказав він нам самовдоволено. — Вона дика, як амазонка.
Хелен, що дивилася на місіс Бора зверху, посміхнулася їм обом, вони насправді були неповторні.
— А зараз, — сказала місіс Бора, — він набридає вам своєю жахливою колекцією, вибачте.
За кілька хвилин ми знову сиділи на розкішних диванах, а місіс Бора наливала нам каву. Я бачив її витончену, мініатюрну красу, у неї були спокійні манери, на вигляд їй було років сорок. Англійська в неї була на середньому рівні, але вона прикрашала це гарним гумором, ніби її чоловік часто приводив додому англійських гостей. У неї була проста, елегантна сукня, вишукані жести. Я уявляв маленьких дітей, з якими вона працювала в дитячому садку, вони, мабуть, доходили їй до підборіддя. Я задумався про те, чи є в них із Тургутом власні діти, бо в кімнатах не було фотографій дітей і жодних інших доказів їх існування, але запитати я не наважувався.
— Мій чоловік показав вам місто? — запитала місіс Бора Хелен.
— Так, дещо, — відповіла Хелен. — Боюся, сьогодні ми забрали в нього багато часу.