Ми мовчки пішли за нашою господаркою через ледь освітлену кухню й увійшли в маленьке крило, де колись, напевно, спали кухарі. У спальні мене приємно здивували два ліжка, що стояли біля протилежних стін, розділених великою дерев’яною шафою. Кімната для вмивання була поруч, там був фарбований туалет і раковина. Усе було бездоганно чистим, штори накрохмалені, старовинна вишивка на стіні сяяла в променях сонця. Я пішла у ванну і вмилася холодною водою, поки Барлі розплачувався з жінкою.
Коли я вийшла, Барлі запропонував прогулятися, господарка обіцяла приготувати вечерю лише за годину. Спочатку я не хотіла залишати надійні стіни ферми, але зовні, під гіллям тінистих дерев було прохолодно, і ми гуляли по руїнах колись, напевно, багатого будинку. Барлі протиснувся через огорожу, і я пішла за ним. Від кам’яних стін залишився тільки фундамент, тепер це були лише обриси колишніх кімнат і стін, одна вціліла вежа надавала цій місцині величі. У наполовину відчиненому хліву лежало сіно, було таке враження, що старий будинок використовували як сховище. Яскравий промінь світла падав на стайні.
Барлі сів на руїни й подивився на мене.
— Бачу, ти розлючена, — сказав він з досадою. — Звісно, ти не проти, щоб я рятував тебе від неминучої небезпеки, але я ж маю ще й надалі подбати, щоб в тебе не було жодних негараздів.
Від його нахабства в мене на якусь мить перехопило подих.
— Як ти смієш? — нарешті сказала я й пішла від нього, спотикаючись об каміння.
Я почула, як Барлі наздоганяє мене.
— Ти б хотіла залишитись на тому потязі? — запитав він спокійнішим голосом.
— Звичайно ж, ні, — я не оберталася до нього. — Але ти також добре знаєш, як і я, що мій батько вже може бути в Сен-Матьє.
— Але Дракула, або хто б це не був, ще не там.
— Він тепер на день попереду нас, — відповіла я, дивлячись через поля.
Удалечині, за вершинами тополь, бовваніла сільська церква. Усе було таким же яскравим, як на картинці, бракувало лише кіз і корів.
— По-перше, — сказав Барлі (я ненавиділа його за повчальний тон), — ми не знаємо, хто був на тому потязі. Може, це був не сам лиходій. У нього були свої приспішники, судячи з листів твого батька, правильно?
— Тоді ще гірше, — відповіла я, — якщо це був один із його приспішників, тоді він сам міг бути вже Сен-Матьє.
— Або… — почав Барлі й зупинився. Я знала, що він збирався сказати. — Або він тут, поруч із нами.
— Ми точно дали зрозуміти, де ми зараз перебуваємо, — сказала я, щоб іще дужче його помучити.
— А хто це вередує? — Барлі підійшов до мене і трохи незграбно обійняв мене за плечі, і я зрозуміла, що він говорив так, ніби справді вірив історії мого батька. Сльози, які марно намагалися залишитися під віями, не втрималися й покотилися по щоках. — Ну ж бо… припини! — сказав Барлі. Поклавши голову йому на плече, я відчула, що його сорочка була мокрою від поту. За хвилину я відхилилась, і ми мовчки пішли вечеряти у фермерському саду.
Дорогою в готель Хелен майже нічого не говорила, тому я спостерігав за перехожими, вишукував у них будь-який знак ворожості, час від часу озирався, щоб перевірити, чи за нами не стежать. Доки ми дійшли до своїх кімнат, мою голову заповнювали думки про нашу безтурботність, про те, що в нас катастрофічно не вистачає інформації, щоб шукати Россі. Чи якийсь список книг, більшість із яких навіть не існує, міг допомогти нам?
— Ходімо до мене в кімнату, — сказала Хелен без церемоній, тільки-но ми підійшли до пансіону. — Нам треба поговорити наодинці.
Відсутність у неї дівочої сором’язливості, мабуть, побавила б мене за інших обставин, але зараз її обличчя було таким рішучим і серйозним, що мені залишалося тільки гадати про те, що вона мала на думці. Хоча тієї миті ніщо не могло б бути менш звабним, ніж вираз її обличчя. Ліжко в її кімнаті було акуратно застелене, а деякі її особисті речі були прибрані. Вона присіла на підвіконня й показала мені жестом на стілець.
— Послухай, — сказала вона, знімаючи рукавички й капелюшок. — Мені дещо спало на думку. Я думаю, що ми в пошуках Россі зайшли у глухий кут.
Я похмуро погодився.
— Саме про це я й думав останні півгодини. Хоча, може, Тургут знайде якусь нову інформацію серед своїх друзів.
Вона недовірливо похитала головою.
— Не будемо віддаватися незбутнім мріям.
— Нездійсненним мріям, — виправив я її без ентузіазму.
— Нездійсненним мріям, — повторила вона. — Я подумала про те, що ми ігноруємо дуже важливе джерело інформації.