Я вп’яв очі в неї.
— Яке це?
— Мою матір, — сказала вона просто. — Ти мав рацію, коли запитував мене про неї ще в Сполучених Штатах. Я цілий день про неї думала. Вона знала професора Россі задовго до того, як ти з ним познайомився, а я ніколи не розпитувала її про нього відтоді, коли вона сказала, що він мій батько. Не знаю, чому не запитувала, напевно, тому, що це було для неї болючою темою. До того ж, — вона зітхнула, — моя мати дуже проста. Я не думала, що вона може щось доповнити до моїх знань про роботу професора Россі. Навіть коли вона торік сказала мені, що професор Россі вірив у те, що Дракула все ще живий, я не здивувалася, адже я знаю, як багато в ній забобонів. Але зараз я думаю, чи не знає вона чогось, що може допомогти нам знайти його.
Надія ввірвалася в моє серце з її словами.
— Але як же нам поговорити з нею? Ти ж казала, що в неї немає телефону.
— Так, немає.
— Тоді… що?
Хелен склала рукавички й кокетливо ляснула ними об коліно.
— Нам треба буде зустрітися з нею особисто. Вона живе в селі під Будапештом.
— Що? — тепер прийшла моя черга дратуватися. — О, як легко. Ми просто сядемо на потяг із твоїм угорським паспортом і з моїм… американським і заїдемо поговорити з твоєю матінкою про Дракулу.
Несподівано Хелен посміхнулася.
— Немає причини гніватися, Поле, — сказала вона. — Є така угорська приказка: «Якщо щось можливо, це можна зробити».
Я розсміявся:
— Гаразд. Який у тебе план? Я помітив, що в тебе завжди один знайдеться.
— Так, у мене є один, — вона розправила рукавички. — Насправді я сподіваюся, що в моєї тітки виникне план.
— Твоєї тітки?
Хелен дивилась у вікно на блідо-жовті тиньковані старі будинки через вулицю. Вечоріло, і середземноморське сонце, яке я вже полюбив, забарвило у золотаві кольори все місто.
— Моя тітка працює в угорському міністерстві внутрішніх справ з 1948 року, вона досить поважна особа. Я здобула свою стипендію завдяки їй. У моїй країні неможливо досягти чогось без допомоги дядька або тітки. Вона старша сестра і зі своїм чоловіком допомогла моїй матері втекти з Румунії в Угорщину, де вони жили, це було саме перед моїм народженням. Ми дуже близькі з нею, вона зробить усе, що б я не попросила. На відміну від моєї матері, у неї є телефон, я думаю, нам треба зателефонувати їй.
— Ти вважаєш, що вона покличе твою матір і ми зможемо з нею поговорити?
Хелен застогнала.
— О Боже, ти думаєш, що ми зможемо говорити з ними по телефону про щось особисте й суперечливе?
— Вибач, — сказав я.
— Ні, ми самі туди поїдемо. Моя тітка це влаштує. Таким чином, ми зможемо особисто поговорити з матір’ю. До того ж, — якась ніжність з’явилася в її голосі, — вона буде така рада мене бачити. Це не так далеко звідси, а я не бачила її уже два роки.
— У такому разі, — сказав я, — заради Россі я готовий на все, хоча мені важко уявити, як можна просто так у темпі вальсу потрапити в комуністичну Угорщину.
— Ха! — чмихнула Хелен: — Тоді тобі буде ще важче уявити, як ти, за твоїми ж словами, в темпі вальсу потрапиш у комуністичну Румунію.
Цього разу я помовчав.
— Я знаю, — сказав я нарешті. — Я теж про це думав. Якщо могила Дракули не в Стамбулі, тоді де вона ще може бути?
Ми сиділи хвилину мовчки, кожен замислився про своє, у думках ми були неймовірно далекі одне від одного. Потім Хелен випросталася.
— Треба буде запитати в господарки, чи можна нам зателефонувати з холу, — сказала вона. — Тітка незабаром повернеться з роботи, мені хотілося б поговорити з нею просто зараз.
— Можна піти з тобою? — запитав я. — Зрештою, це мене теж стосується.
— Звичайно.
Хелен надягла рукавички, і ми пішли вниз, у вітальню. Десять хвилин у нас пішло на те, щоб пояснити наші наміри, але справа прискорилася, коли ми дали кілька турецьких лір і пообіцяли повністю заплатити за телефонний дзвінок. Хелен сиділа на стільці у вітальні й набирала величезну кількість цифр. Нарешті я побачив, як її обличчя посвітлішало.
— З’єднали, — вона посміхнулась мені щиро й відкрито. — Моїй тітці це не сподобається, — промовила вона, але раптом її обличчя засяяло: — Єва? — запитала вона. — Це Хелен!
Слухаючи уважно, я зрозумів, що вони, мабуть, розмовляють угорською. Я знав, що румунська мова належала до романської групи мов, тому думав, що зрозумію хоч кілька слів. Але мова Хелен була схожа на кінський галоп, до цієї фінно-угорської стихії я не міг пристосувати свої вуха ні на мить. Я подумав про те, розмовляє вона зі своїми родичами румунською чи ця частина їхнього життя померла давно під тиском держави. Голос її то підвищувався, то спадав, іноді його переривала посмішка, а іноді насуплені брови. Тітка Єва на іншому кінці дроту, мабуть, хотіла багато про що їй розповісти, іноді Хелен уважно слухала, а іноді вставляла якісь короткі вигуки.