Хелен, здавалося, забула про те, що я стою поруч, але потім раптом підвела погляд, хитро й переможно посміхнулася, ніби результат перемовин виявився позитивним. Вона посміхнулася в слухавку й повісила її. Тієї самої миті поруч із нами з’явилася наша консьєржка (її, очевидно, непокоїв телефонний рахунок), я швидко відрахував їй домовлену суму, додав ще трохи й поклав у її простягнену руку. Хелен уже піднімалася в кімнату, подаючи мені знак, щоб я йшов за нею. Я вважав, що така її таємничість дещо надмірна, але що я врешті-решт міг знати?
— Швидше, Хелен, — застогнав я, знову сідаючи у крісло. — Очікування мене вбиває.
— Гарні новини, — сказала вона спокійно. — Тітка, принаймні, постарається допомогти.
— Що ж ти їй сказала?
Вона посміхнулася.
— Мені треба було так багато сказати їй по телефону, але я мусила говорити офіційним тоном. Я сказала їй, що приїхала з колегою в Стамбул з метою наукового дослідження і що нам треба провести п’ять днів у Будапешті, аби закінчити наше дослідження. Я пояснила їй, що ти американський професор і що ми пишемо спільну статтю.
— На яку тему? — запитав я, починаючи щось розуміти.
— Робітничі рухи в Європі під час оттоманської окупації.
— Непогано, але я нічогісінько не знаю про це.
— Усе гаразд, — Хелен змахнула щось із коліна на своїй чорній спідниці. — Я розповім тобі трохи про це.
— Ти справді пішла в батька, — її ерудиція нагадала мені Россі, а цей коментар вилетів у мене раніше, ніж я міг про нього подумати.
Я глянув на неї, боячись, що якось скривдив її. Мені спало на думку, що тоді вперше зрозумів, що думаю про неї як про справжню дочку Россі, ніби навіть непомітно для себе я пройнявся цим.
Хелен здивувала мене тим, що посумнішала.
— Це гарне питання для генетики, — все, що вона сказала. — У кожному разі, Єва була незадоволена, коли я сказала, що ти американець. Я знала, що так і буде, адже вона завжди вважала мене імпульсивною й занадто схильною до ризиків. Напевно, це так, і звичайно ж, їй треба було зобразити невдоволення для тих, хто прослухує телефони.
— Навіщо?
— Їй треба думати про свою роботу й статус. Але вона сказала, що придумає що-небудь для нас, завтра ввечері я зателефоную до неї. Ось такі справи. Моя тітка дуже розумна, я не сумніваюся, що вона знайде вихід. Ми візьмемо квитки зі Стамбула в Будапешт і назад. Може, літаком, коли знатимемо більше?
Я тихенько зітхнув, думаючи про майбутні витрати, про те, чи витримають мої ресурси, але сказав лише:
— Мені здається, вона має бути чарівницею, щоб втягти мене в Угорщину й захистити нас від неприємностей на цьому шляху.
Хелен розсміялася.
— Вона справді чарівниця. Саме тому я не вдома й не працюю в культурному центрі в селі моєї матері.
Ми знову пішли вниз, ніби за спільною згодою, і вийшли на вулицю.
— Зараз ми мало що можемо зробити, — розсудив я. — Нам треба почекати до завтра, поки Тургут не надасть нам інформацію і поки не почуємо новини від твоєї тітки. Мушу сказати, що мені важко дається все це очікування. Що будемо робити весь цей час?
Хелен замислилася на хвилину, стоячи в золотавому світлі вулиці. Вона знову надягла рукавички й шапочку, але промені призахідного сонця все-таки надали її волоссю червонуватого відтінку.
— Я 6 хотіла оглянути місто, — сказав вона нарешті. — Чи повернуся я коли-небудь сюди? Може, ходімо до Айя-Софії? Чому б не прогулятися туди перед вечерею?
— Так, я теж не проти.
По дорозі до цієї прекрасної споруди ми не розмовляли, але коли наблизилися до неї й побачили, як бані й мінарети знову бовваніють на обрії, я відчув, як наше мовчання глибшало, ми ніби йшли ближче одне до одного. Я замислився про те, чи відчувала це Хелен, чи було це дією чаклунства цієї неймовірно величезної церкви, що нависала над нами, підкреслюючи нашу мізерність. Я все ще роздумував над словами Тургута день тому — про те, що Дракула прокляв це чудове місто.
— Хелен, — сказав я, хоча мені не хотілося переривати тишу між нами. — Як ти гадаєш, його могли поховати тут… тут, у Стамбулі? Це пояснило б занепокоєння султана Мехмеда після його смерті…
— Га? А, так, так, — вона кивнула, ніби схвалюючи моє рішення не вимовляти його ім’я на вулиці. — Це цікава ідея, але хіба тоді султан Мехмед не знав би про це? Тоді Тургут, напевно, вже знайшов би який-небудь доказ цього. Я не вірю, що таке могло зберігатися тут століттями.