— Також дуже важко повірити в те, що Мехмед дозволив би поховати одного зі своїх ворогів у Стамбулі, звичайно, якщо він про це знав.
Вона, здавалося, була занадто занурена у свої думки. Ми були майже біля великого входу в Айя-Софію.
— Хелен… — тихо сказав я.
— Що?
Ми зупинилися серед людей, туристи й прочани входили й виходили крізь широкі ворота. Я став поруч із Хелен так, щоб тільки вона могла мене чути, і говорив майже їй у вухо.
— Якщо є хоч якийсь шанс, що могила тут, тоді, ймовірно, Россі теж тут.
Вона обернулася й подивилася мені в обличчя. Очі її блищали, тонкі зморшки й занепокоєння виднілися між її чорними бровами.
— Звичайно ж, Поле.
— Я читав у путівнику, що в Стамбулі теж є підземні руїни, катакомби, резервуари для води, такого роду речі, як у Римі. У нас є щонайменше день до від’їзду: може, ми поговоримо про це з Тургутом?
— Це не така вже й погана ідея, — ніжно погодилася Хелен. — Місто візантійських імператорів повинно мати підземні ходи. — Вона майже посміхнулася, рука підвелася до шарфа на шиї, ніби щось турбувало її. — У кожному разі, що б не залишилося від того місця, там має бути повно злих духів — імператорів, які виколювали очі своїм братам, і щось подібне. Гідна компанія.
Через те, що ми так чітко читали думки одне одного на наших обличчях і думали про ті дивні пошуки, спочатку я не помітив людину, котра, як мені здалося, пильно дивилася на мене. До того ж це був невисокий чоловік, який не міг вселити жах — це був маленький худорлявий чоловічок, непомітний серед юрби, що тупцював за двадцять кроків від стіни церкви.
І раптом я впізнав у ньому того сивобородого вченого у білій кепочці, що приходив до архіву того ранку. Але наступної миті я був шокований ще дужче. Помилкою цього чоловіка було те, що він дивився на мене так пильно, що я зміг розглянути його крізь натовп. Але потім він пішов, зник, як примара, серед веселих туристів. Я кинувся вперед, ледве не збив Хелен з ніг, але було марно. Чоловік зник, помітивши, що я його побачив. Його обличчя між незграбною бородою й новою кепкою, без сумніву, було тим обличчям, що я бачив удома в університеті Останній раз я бачив його прикритим простирадлом. Це було обличчя мертвого бібліотекаря.
Розділ 34
У мене є кілька фотографій батька того часу, коли він виїхав зі Сполучених Штатів на пошуки Россі, хоча коли я вперше бачила ці фотографії в дитинстві, я не знала, чому вони передували. Одну із цих фотографій я кілька років тому поставила в рамочку. Тепер вона висить над моїм письмовим столом — це чорно-біла світлина того часу, коли кольорові фото ще були дивиною. На ній батько такий, яким я ніколи його не знала. Він дивиться прямо в камеру, підборіддя трохи підведене вгору, ніби він зібрався відповісти на запитання фотографа. Хто був цей фотограф, я ніколи не дізнаюся (я забула запитати батька, чи пам’ятає він). Це не могла бути Хелен, але, напевно, це був якийсь приятель, теж аспірант. 1952 — тільки ця дата була записана рукою мого батька на звороті фотокартки, тоді він навчався на останньому курсі й уже почав своє дослідження про голландських купців.
На світлині батько, здавалося, стоїть поруч із будинком університету, судячи з готичного каменю на його тлі. Одну ногу він невимушено поставив на лавку, обхопивши руками коліно. На ньому була біла або світла сорочка й краватка з діагональними смужками, чорні штани зі стрілками і начищені до блиску туфлі. У нього така сама фігура, яку я пам’ятаю з його пізнішого життя: середній на зріст, плечі середньої ширини, елегантність, приємна, але не помітна, яку він не втратив і в літньому віці. На фотографії його глибоко посаджені очі здаються темно-сірими, але в житті вони були синіми. Впалі очі, густі брови, великі вилиці та ніс, широкі, повні всміхнені губи — все це трохи надавало йому вигляду мавпи, але інтелігентної мавпи. Якби світлина була кольоровою, гладко зачесане волосся батька відливало б бронзою на сонці — я знаю про це тільки тому, що він одного разу описав мені його. За весь той час, коли я знала батька, його волосся було сивим.
Тієї ночі у Стамбулі я не міг заснути з двох причин. По-перше, мені не давав заснути жах, який я відчув тієї миті, коли вперше побачив мертве обличчя живим і намагався зрозуміти, що ж я бачив. Тільки однієї цієї миті вистачило б, щоб не заснути. По-друге, знаючи, що мертвий бібліотекар бачив мене, а потім зник, я не міг не хвилюватися про безпеку документів у моєму портфелі. Він знав, що в нас із Хелен була копія карти. Чому він з’явився в Стамбулі? Тому що переслідував нас чи все-таки якимось чином з’ясував, що оригінал знаходиться тут? А якщо він не розгадав це сам, тоді, можливо, у нього було якесь джерело інформації, про яке я нічого не знаю? Він розглядав документи з колекції султана Мехмеда, принаймні, один раз. Чи бачив він оригінали карти, чи скопіював він їх? Я не міг відповісти на ці питання і, звичайно ж, не міг дати собі задрімати, думаючи про пристрасть цієї істоти до копії карти, судячи з того, як він накинувся на Хелен у книгосховищі бібліотеки. Вкусивши тоді Хелен, тепер він, напевно, полює на неї, і від цього я нервувався ще дужче.