Мабуть, моє питання звалилося на неї зненацька, тому що вона дивилася на мене так лагідно, як ніколи ще раніше. Але потім вираз її обличчя швидко змінився, і я подумав, що мені все це здалося. Вона могла просто згадати свою матір або мріяти про нашу поїздку в Угорщину. Якими б не були її думки, вона одразу ж зосередилася.
— Так, у Карпатах було багато монастирів. Пол має рацію, ми не можемо зв’язувати ці два документи без додаткової інформації.
Мені здалося, що Тургут розчарований і щось почав говорити, але тієї миті почувся глибокий подих. Це був містер Ерозан, який усе ще лежав на підлозі.
— Він зомлів! — вигукнув Тургут. — А ми тут базікаємо, як… — він підніс часник до носа свого друга, той став плюватися й трохи отямився. — Швидше, нам треба відвезти його додому. Професоре, мадам, допоможіть мені. Ми викличемо таксі й відвеземо його до мене. Ми із дружиною подбаємо про нього. Селім залишиться в архіві, він от-от має відчинитися. — Він дав Аксою кілька вказівок турецькою.
Потім ми із Тургутом підвели блідого, слабкого чоловіка з підлоги, поставили його між нами й обережно повели до задніх дверей. Хелен пішла за нами, несучи піджак Тургута, ми пройшли алеєю, і вже за хвилину вийшли на сонце. Коли воно освітило обличчя містера Ерозана; він скривився, схилився до мого плеча й затулив однією рукою очі, ніби захищаючи їх від спалаху.
Розділ 36
Ніч, проведена на фермі в Боло разом із Барлі, який спав в іншому кінці кімнати, була найбезсоннішою з тих, що будь-коли були у моєму житті. Ми лягли спати приблизно о дев’ятій годині, бо не було чим зайнятися, хіба що слухати, як кричать кури, або дивитися, як струменить світло з похилих хлівів. Я була здивована, коли дізналася, що на фермі немає електрики.
— Хіба ти не помітила, що немає проводів? — запитав Барлі.
Фермерша дала нам ліхтар і дві свічки перед тим, як сказати нам «на добраніч». Через свічки тіні від полірованих меблів подовжувалися й нависали над нами, а вишивка на стіні злегка мерехтіла.
Кілька разів позіхнувши, Барлі в одязі ліг на одне з ліжок і відразу заснув. Я не наслідувала його приклад, але й не хотіла залишати свічки на всю ніч. Нарешті я згасила їх і залишила ліхтар, що жахливо згущував тіні навколо мене, а темрява за вікном, здавалося, лізла в кімнату знадвору. Шаруділи гілки дерева, ніби хилилися ближче, тихий, моторошний звук — це могли бути сови або голуби — долітав до мене, коли я лежала, згорнувшись калачиком у своєму ліжку. Барлі, здавалося, був дуже далеко, раніше я зраділа з того, що ми спатимемо на різних ліжках, щоб не було ніяких незручностей, але зараз я мріяла про те, щоб спати пліч-о-пліч.
Я пролежала так непорушно в одному положенні й відчувала, що мої суглоби починають затікати, аж раптом жовте світло пробилося крізь вікно й освітило дошки на підлозі. Виходив місяць, мені стало трохи легше, ніби старий друг вийшов, щоб скласти мені компанію. Я намагалася не думати про батька. Якби це була поїздка з ним, зараз він спав би у своїй красивій піжамі на сусідньому ліжку, а поруч лежала б його книга. Він перший би помітив цей старий фермерський будинок, він би знав, що центральна частина будинку була побудована ще в часи Аквітанії, він купив би вино в приємної господарки й поговорив би з нею про її виноградник.
Лежачи там, я мимоволі думала про те, що буду робити, коли батько не виживе після поїздки в Сен-Матьє. Я не могла просто повернутися в Амстердам, щоб гаяти дні в нашому будинку наодинці з місіс Клей — це тільки ще дуже краяло б мені серце. За європейською системою в мене було ще два роки до вступу в якийсь університет. Але в кого ж я житиму весь цей час? Барлі повернеться до свого колишнього життя: я не думала про те, що він продовжуватиме піклуватися про мене. Я згадала майстра Джеймса, його глибоку сумну посмішку й добрі зморшки біля його очей. Я подумала про Джулію й Массімо, про їхню віллу Умбрія. Я уявила Массімо, коли він наливав мені вино: «Що ти вивчаєш, люба доню?» — а Джулія сказала, що я займу найкращу кімнату. У них немає дітей, вони любили мого батька. Якщо мій світ зруйнується, я поїду до них.
Я загасила ліхтар, тепер уже сміливіше, стала на сходи й визирнула назовні. Я бачила тільки місяць, він світив на небі, наполовину схований хмарами. Раптом повз нього пролетіла постать, яку я дуже добре знала… Ні, це була всього лише мить, і це ж була хмара, хіба не так? Розгорнуті крила й загнутий хвіст? Видіння відразу зникло, але я пішла до ліжка Барлі й тремтячи лежала там довгі години до ранку, пригорнувшись до його спини.