Того ранку ми перевели містера Ерозана у квартиру Тургута, де поклали бібліотекаря, блідого, але спокійного, на один із довгих диванів. Ми все ще були там, коли місіс Бора повернулася після роботи з дитсадка. Вона ввійшла з сумками, тримаючи їх своїми маленькими ручками в рукавичках. Сьогодні на ній була жовта сукня й прикрашений квітами капелюх, тому вона була схожа на мініатюрний нарцис. Її посмішка була милою й свіжою навіть тоді, коли вона побачила, що ми стоїмо навколо нерухомої людини в її вітальні. Здавалося, нічого з того, що робив чоловік, не могло здивувати її, подумав я, можливо, це й було запорукою щасливого шлюбу.
Тургут пояснив їй ситуацію турецькою. Її радісний вираз обличчя змінився спочатку сумнівом, а потім скептицизм поступився жаху, коли вона побачила ранку на шиї нового гостя. Вона подивилася на нас із Хелен, у її очах був розпач. Потім вона взяла бібліотекаря за руку (я із власного досвіду знав, що вона не тільки бліда, але й холодна). Вона потримала її якийсь час, потім витерла очі й пішла на кухню, звідки ми почули стукіт каструль і сковорідок. Що б не відбулося, у пораненого буде смачний обід. Тургут наполіг на тому, щоб ми залишилися, і, на мій подив, Хелен пішла на кухню, щоб допомогти місіс Бора.
Коли ми зручно влаштували містера Ерозана, Тургут відвів мене у свій дивний кабінет на кілька хвилин. На моє щастя, штори, за якими висів портрет, були щільно закриті. Ми сиділи так якийсь час і обговорювали ситуацію.
— Ви гадаєте, це безпечно, якщо ваш друг житиме у вас? — я не міг утриматися, щоб не запитати.
— Я вживу всіх запобіжних заходів, якщо йому стане краще за день або два, я знайду для нього надійне місце, щоб хтось доглядав за ним. — Тургут підсунув мені стілець, а сам сів за стіл. Я подумав про схожість із тим вечором, коли ми з Россі сиділи в його кабінеті в університеті, за винятком того, що в кабінеті Россі панувала світла й радісна атмосфера, настрій створювали рослини та запашна кава, а цей кабінет був похмурим. Тургут мовив: — Я не думаю, що хтось нападе на нас тут, але якщо, попри все, таке відбудеться, нашого американського друга зустріне неабияка відсіч.
Дивлячись на його міцну статуру, я легко міг у цьому переконатися.
— Вибачте, — сказав я. — Ми завдали вам багато неприємностей, професоре, привели зло просто до ваших дверей.
Я стисло розповів йому про наші зустрічі з мерзенним бібліотекарем, включаючи те, як я побачив його біля Айя-Софії напередодні увечері.
— Неймовірно, — сказав Тургут.
Його очі світилися цікавістю, він постукав кінчиками пальців по столі.
— У мене теж є до вас одне запитання, — зізнався я. — Сьогодні в архіві ви сказали, що вже бачили такі обличчя. Що ви хотіли цим сказати?
— А, — мій ерудований друг склав руки й обперся об стіл. — Так, я розповім вам про це. Це сталося кілька років тому, але я пам’ятаю все, ніби це було вчора. До речі, це трапилося за кілька днів після того, як я одержав листа від професора Россі, у якому він повідомляв, що нічого не знає про архів. Тоді пізно ввечері після своїх занять я працював з колекцією в старому будинку бібліотеки; це було до того, як архів переїхав на нове місце. Я пам’ятаю, що проводив дослідження для статті про загублений твір Шекспіра «Король Ташкані». Багато хто вважає, що під ім’ям Ташкані зображено Стамбул. Може, ви чули про це?
Я похитав головою.
— Про цю п’єсу згадується у працях багатьох англійських істориків. Від них нам стало відомо, що в оригінальній п’єсі злий дух на ім’я Драколе з’являється перед монархом гарного старого міста, яке він, монарх, узяв силою. Примара говорить, що він був одним із ворогів монарха, але зараз прийшов, щоб привітати короля з його кровожерливістю. Потім він підбурює монарха напитися крові жителів міста, своїх нових підданих. Це моторошний уривок. Є думка, що це навіть писав не Шекспір, але я… — він ударив рукою по столі, — я впевнений, що слова, коли точно їх процитувати, можуть належати тільки Шекспіру, і що це місто Стамбул, якому надали турецький псевдонім Ташкані, — він нахилився вперед. — Я також вірю в те, що тиран, перед яким з’явився дух, — це султан Мехмед II, завойовник Константинополя.
Холод пішов по моїй спині.
— Як ви гадаєте, що все це може означати? Я маю на увазі, який тут зв’язок із Дракулою?
— Ну, друже мій, мені було дуже цікаво довідатися про те, що легенда про Дракулу дійшла до протестантської Англії, скажімо, 1590 року, ось наскільки могутньою була ця легенда. Більше того, якщо Ташкані — це Стамбул, тоді це говорить про те, наскільки реальною була тут присутність Дракули за часів Мехмеда. Султан увійшов у місто 1453 року. Минуло тільки п’ять років після того, як молодий Дракула повернувся додому з Малої Азії. Більше немає жодних записів про те, що він повертався в наш край протягом свого життя, хоча деякі вчені вважають, що він особисто платив данину султанові. Я не думаю, що це можна довести. У мене є теорія, що він залишив у спадщину нашому місту вампіризм якщо не під час життя, то після смерті. Але, — він зітхнув, — неможливо чітко визначити межу між історією й літературою, а я не історик.