— Насправді ви чудовий історик, — сказав я, затинаючись. — Я вражений тим, скільки історичних подій ви дослідили, і до того ж із таким успіхом!
— Ви дуже добрі, мій молодий друже. Отож одного разу ввечері я працював над статтею щодо цієї теорії, — я так і не опублікував її, на жаль, тому що редактори журналу, у який я надіслав це, сказали, що в статті повно забобонів, — тоді я працював дуже довго, минуло приблизно три години, і я вирішив піти в ресторан через вулицю, щоб купити собі «борек». Ви куштували «борек»?
— Ще ні, — зізнався я.
— Ви маєте покуштувати його якомога швидше, це одна з наших найсмачніших національних страв. Отже, я пішов у ресторан. На вулиці вже було темно, бо це сталося взимку. Я сів за стіл і, поки чекав, дістав лист професора Россі, що лежав серед моїх паперів, і перечитав його. Як уже казав, я отримав його кілька днів тому, але все ще був уражений його змістом. Офіціант приніс мені їжу, і коли він розставляв тарілки, я побачив його обличчя. Його очі були опущені, але я помітив, що він побачив лист, який я читав, і підпис Россі на ньому. Він мигцем подивився на нього раз чи два, потім я помітив, як він став у мене за спиною ніби для того, щоб поставити ще щось на стіл, і знову зазирнув у лист через моє плече.
Я не міг зрозуміти такої поведінки. Мені стало якось моторошно, тому я швидко склав лист і приготувався їсти. Він пішов, не сказавши жодного слова, а я став стежити за ним, коли він ходив по ресторану. Це був високий широкоплечий чоловік із чорним волоссям, зачесаним назад, і великими чорними очима. Він міг би бути гарним, якби його зовнішність не була, як ви кажете, зловісною. Він, здавалося, увесь час ігнорував мене, навіть після того, як я поїв. Я дістав книгу, щоб кілька хвилин почитати, і тут він раптом підійшов до мене й поставив переді мною чашку гарячого чаю. Я не замовляв чаю, тому і здивувався. Я подумав, що це може бути або пригощання, або помилка. «Ваш чай, — сказав він, коли ставив чашку на стіл. — Я подбав, щоб він був гарячий».
Потім він подивився мені просто в очі, і не можу пояснити, яким жахливим був для мене його погляд. Він був блідим, майже жовтим, наче він, як би мовити, постарів усередині. Очі його були яскраві, чорні, під великими бровами, схожі на очі тварини. Його рот був як червоний віск, а зуби білі й довгі — вони виглядали дивно здоровими на хворобливому обличчі. Коли він нахилився із чаєм і посміхнувся, я відчув від нього дивний запах, від якого мені запаморочилося в голові. Ви будете сміятися, друже мій, але це був запах, що за інших обставин був мені приємним — це був запах старих книг. Ви ж знаєте цей запах? Пергамент, шкіра й щось іще.
Я знав, і сміятися мені зовсім не хотілося.
— За мить він повільно, не кваплячись, пішов назад, у кухню ресторану. А я залишився там сидіти, і в мене було таке відчуття, ніби він хотів показати мені щось, напевно, своє обличчя. Він хотів, щоб я уважно розглянув його, я не міг вигадати собі нічого такого, що виправдало б мій жах. — Тургут і зараз виглядав блідим, сидячи у середньовічному кріслі. — Щоб заспокоїти свої нерви, я поклав цукор у чай і розмішав його ложкою. Я думав заспокоїти себе гарячим напоєм, але потім сталося щось незвичайне.
Тургут понизив голос — його майже не було чутно, він ніби жалкував, що почав цю розповідь. Мені було дуже добре знайоме це почуття, і я кивнув, бажаючи підбадьорити його.
— Будь ласка, продовжуйте.
— Мені дивно все це говорити вам зараз, але я говорю щиро. Пара піднялася із чашки, ви ж знаєте, як піднімається пара, коли ви мішаєте щось гаряче? Отож, коли я помішав свій чай, пара піднялася над чашкою у формі маленького дракона. Він завис над чашкою на кілька секунд, а потім зник. Я на власні очі бачив це! Я швидко зібрав свої паперті, заплатив і вийшов.
У мене пересохло в роті.
— Ви бачили цього офіціанта ще коли-небудь?
— Ніколи. Кілька тижнів я не ходив у той ресторан, але потім цікавість узяла гору, і я знову пішов туди ввечері, але офіціанта ніде не було. Я навіть запитав одного з офіціантів про нього, і мені відповіли, що той чоловік працював усього лише кілька днів і його прізвища не знають. Ім’я того чоловіка Акмар. Я більше ніколи його не бачив.