У холі готелю, прикрашеному мармуром і золотом з більш процвітаючої епохи, було тихо й прохолодно. Мені він видався приємним, і я не знайшов нічого, через що Хелен могло б бути соромно. За мить я згадав, що вперше знаходжусь у комуністичній країні: на стіні за приймальною стійкою висіли фотографії офіційних осіб уряду, а темно-синя уніформа обслуговуючого персоналу нагадувала щось пролетарське. Хелен зареєструвала нас і передала мені ключ від моєї кімнати.
— Тітка все дуже добре влаштувала, — сказала вона задоволено. — Вона залишила повідомлення на телефоні, у якому говорить, що зустріне нас тут о сьомій годині й відведе на вечерю. Спочатку нам треба буде зареєструватися на конференції — прийти туди для запису о п’ятій годині.
Я був розчарований тим, що тітка не запросить нас додому на угорську вечерю, щоб я міг хоч мигцем подивитися, як живе угорська еліта чиновників, але потім сказав собі, що я, зрештою, американець, і не повинен очікувати, що кожні двері широко відчиняться переді мною. Я можу наражати когось на ризик, політичну відповідальність, або, принаймні, мене можуть соромитись. До речі, я вирішив, що буду поводитися дуже тихо й не завдаватиму прикрощів господарям. Зрештою, мені пощастило, що я потрапив сюди, і найменше мені хотілося створювати проблеми Хелен та її родині.
Моя кімната нагорі була простою і чистою з безглуздими товстими позолоченими янголятками у кутах, які нагадували про колишню пишноту, і мармуровим умивальником у формі великої мушлі молюска. Я помив руки й поправив волосся перед дзеркалом над умивальником. Обернувшись, я подивився на вузьке, тверде ліжко, що могло б бути ліжком в армії, і посміхнувся. Моя кімната знаходилася на іншому поверсі, ніж кімната Хелен (тітка подбала?), але мені складали компанію ці застарілі янголятка та австро-угорські герби.
Хелен чекала на мене у вестибюлі і мовчки вивела мене через широкі двері готелю на велику вулицю. На ній знову була світло-блакитна блуза; за час нашої подорожі я неабияк пом’явся, а Хелен завжди вдавалося залишатися чистою й випрасуваною, що я вважав талантом, властивим тільки жителям Східної Європи. Зараз вона заколола волосся нагору, у маленьку ніжну ґульку. Коли ми йшли до університету, вона про щось думала. Я не зважувався запитати про що, але за кілька хвилин вона розповіла мені за власним бажанням.
— Так дивно повернутися сюди, ще й так раптово, — сказала вона, дивлячись на мене.
— Та ще й із дивним американцем?
— Так, і з дивним американцем, — повторила вона, і це зовсім не було схоже на комплімент.
Університет складався з декількох вражаючих будинків, що нагадували бібліотеку, яку ми бачили раніше, і мене охопила якась тривога, коли Хелен показала, куди ми прямуємо — у великий класичний будинок, прикрашений статуями на другому поверсі. Я зупинився й підвів голову, щоб розглянути їх, мені навіть пощастило прочитати імена декількох, написані мадярською: Платон, Декарт, Данте — усі в класичному одязі і в лаврових вінках. Інші фігури були менш знайомі: святий Іштван, Матьяш Корвінус, Янош Хуняді. Вони тримали скіпетри, на головах у декого були важкі корони.
— Хто це? — запитав я Хелен.
— Я скажу тобі завтра, — сказала вона. — Ходімо, уже пішло на шосту.
Ми ввійшли в хол, де знаходилося кілька молодих людей, яких я прийняв за студентів, і пройшли у велику кімнату на другому поверсі. Мені стало ніяково, коли я побачив, скільки там було професорів у чорних або сірих костюмах із недбало пов’язаними краватками (вони мали бути професорами). Усі ці люди їли з маленьких тарілочок червоні перці й білий сир, а запивали чимось за запахом схожим на сильні ліки. Вони, напевно, всі були істориками, і я теж повинен бути одним із них — моє серце шалено калатало. Хелен одразу ж оточили колеги, і я побачив, як вона по-товариському потискує руку одному чоловікові, який своєю високою білою зачіскою нагадав мені пуделя. Я вже майже вирішив удати, що розглядаю крізь вікно чудовий фасад церкви навпроти, як Хелен схопила мене за лікоть (чи було це мудро з її боку?) і штовхнула в юрбу.
— Це професор Шандор, завідувач кафедри історії Будапештського університету й наш великий фахівець із Середньовіччя, — відрекомендувала вона білого пуделя, і я поспішив відрекомендуватися.
Моя рука опинилася в сталевих лещатах, професор Шандор зауважив: для нього це велика честь, що я беру участь у конференції. Я подумав про те, чи не він був тим загадковим другом тітки Хелен. На мій подив, він говорив англійською повільно, але чисто і правильно.