Насправді тітка Єва замінила в моїй уяві стількох гарних відомих жінок, що зараз мені дещо важко обернутися назад і згадати, якою вона мені здалася, коли я познайомився з нею того літнього вечора 1954 року в Будапешті. Я пам’ятаю, як Хелен кинулася в обійми тітки, виявляючи при цьому не властиву для неї ніжність, і що тітка Єва сама не зрушила з місця, стояла спокійно і гідно, обіймаючи свою племінницю й цілуючи її дзвінко в обидві щоки. Коли розчервоніла Хелен повернулася, щоб познайомити нас, я побачив сльози в очах обох жінок.
— Єво, це мій американський колега, про якого я тобі розповідала. Поле, це моя тітка, Єва Орбан.
Я потис їй руку, щосили намагаючись не дивитися на неї так пильно. Місіс Орбан була високою, гарною жінкою, приблизно п’ятдесяти п’яти років. Що мене вразило в ній, так це її неймовірна схожість із Хелен. Вони були схожі, як сестри-близнята, одна з яких постаріла в результаті набутого досвіду, а друга чарівним чином залишалася молодою і свіжою. До речі, тітка Єва була лише трохи нижча за Хелен, у неї була сильна й граціозна постать, як і в племінниці. Її обличчя колись, напевно, було гарнішим за обличчя Хелен, і воно все ще залишалося красивим: такий самий прямий і дещо довгий ніс, високі вилиці, блискучі темні очі. Її волосся вразило мене, поки я не зрозумів, що воно могло бути ненатуральним: воно було яскраво-рудого кольору, а біля коренів виднілася сивина. Згодом у Будапешті я побачив багатьох жінок із таким самим волоссям, але коли вперше побачив це, був приголомшений. У вухах у неї були маленькі золоті сережки, на ній був темний костюм, як і в Хелен, а під ним — червона блузка.
Коли ми потисли руки, тітка Хелен дуже серйозно подивилася на мене. Може, вона вишукувала в мені вади характеру, про які вона могла б попередити свою племінницю, але потім дорікнув собі: чому це їй розглядати мене як потенційну пару? Навколо її очей я помітив тоненькі зморшки, а складки біля рота утворилися завдяки її широкій посмішці. Ця посмішка незабаром з’явилася, ніби вона не могла її довго стримувати. Не дивно, подумав я, що ця жінка може організувати участь у конференції й візи одним рухом пальця: вона випромінювала такий інтелект, таку посмішку… Як і в Хелен, її зуби були білими й прямими — це, як я встиг уже помітити, було рідкістю серед угорців.
— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав я їй. — Спасибі вам за те, що організували для мене запрошення на конференцію.
Тітка Єва розсміялася й потисла мою руку. Якщо хвилину тому я думав, що вона спокійна й стримана, то помилився: тепер полилася її весела угорська мова. Я подумав про те, чи очікувала вона, що я зрозумію її слова. Хелен відразу прийшла мені на допомогу!
— Моя тітка не говорить англійською, — пояснила вона, — хоча розуміє більше, ніж зізнається. Люди похилого віку тут вивчали німецьку, російську, іноді французьку, але англійську дуже рідко. Я перекладатиму тобі. Вона… — Хелен доторкнулася до руки тітки й вставила кілька слів угорською. — Вона говорить, що тобі тут дуже раді, та сподівається, що в тебе тут не буде неприємностей, тому що їй довелося весь відділ із видачі віз поставити з ніг на голову, щоб тобі дозволили в’їхати сюди. Вона очікує від тебе запрошення на доповідь, яку вона не дуже добре зрозуміє, але річ у принципі Тітка також хоче, щоб ти задовольнив її цікавість щодо твого університету, хоче довідатися, як ми познайомилися, чи поводилась я пристойно в Америці та які страви готує твоя мама. У неї ще будуть питання, але пізніше.
Я здивовано дивився на них обох. Вони обидві посміхалися мені — дві прекрасні жінки. Я помітив іронію Хелен в обличчі її тітки, а Хелен перейняла посмішку своєї тітки Єви. Таку розумну жінку, як її тітка, було неможливо обдурити, зрештою, нагадав я собі, вона з простої румунської селянки спромоглася піднятися до високопосадової особи в угорському уряді.
— Звичайно ж, я постараюся задовольнити цікавість твоєї тітки, — сказав я Хелен. — Будь ласка, переклади їй, що коронна страва моєї матері — це м’ясна відбивна й макарони із сиром.
— О, м’ясна відбивна, — сказала Хелен. Після її пояснень на обличчі тітки з’явилася посмішка, якою вона схвалювала мою відповідь. — Вона просить передати твоїй матері вітання з тим, що в неї такий гарний син. — Я відчув, що червонію, через що я дуже засмутився, але пообіцяв передати її слова. — Зараз вона хотіла б запросити нас у ресторан, там тобі дуже сподобається. Це смак старого Будапешта.