За кілька хвилин ми втрьох сиділи на задньому сидінні особистої машини тітки Єви, як я зрозумів, до речі, це був не пролетарський автомобіль. Хелен показувала визначні пам’ятки, про які згадувала тітка. Мушу сказати, що тітка Єва за увесь час не вимовила жодного слова англійською, але в мене склалося враження, що це було більше з принципу, можливо, антизахідного протоколу, ніж з якихось інших міркувань. Коли ми говорили з Хелен, тітка Єва, здавалося, розуміла, нехай навіть частково, ще до того, як Хелен перекладала мої слова. Було таке враження, ніби тітка Єва через лінгвістику давала зрозуміти, що із Заходом треба спілкуватися на певній дистанції, навіть із відразою, але окрема людина із Заходу може виявитися приємною, тож її треба зустріти з угорською гостинністю. Поступово я пристосувався розмовляти з нею через Хелен, що іноді мені здавалося, я розумію ті незнайомі угорські слова.
Але були такі ситуації, коли перекладач не був потрібний. Після чудової подорожі набережною ми проїхали через річку, як я пізніше зрозумів, по мосту «Сечені Ланцхід», Сеченський ланцюговий міст — диво інженерії дев’ятнадцятого сторіччя, названий на честь одного з великих борців за красу Будапешта, графа Іштвана Сечені. Коли ми заїхали на міст, вечірнє світло повністю відбивалося від поверхні річки Дунай і заливало всю панораму, так що унікальний замок і церкви Буди, куди ми тепер прямували, був немов накритий золотаво-коричневою шаллю. Міст і сам являв собою моноліт, який по обидва боки охороняли статуї левів і підтримували дві величні арки. Мій раптовий зойк від здивування викликав на обличчі тітки Єви посмішку, а Хелен, що сиділа між нами, теж з гордістю посміхнулася.
— Це чудове місто, — сказав я, і тітка Єва стисла мою руку, ніби я був одним із її власних дітей.
Хелен переклала мені, що її тітка хотіла б розповісти мені про реконструкцію мосту.
— Будапешт був дуже зруйнований під час війни, — сказала вона. — Один із наших мостів дотепер ще до кінця не відновлений, постраждало багато будинків. Ти вже, напевно, помітив, що майже в кожній частині міста йдуть відбудовні роботи. Але цей міст було відремонтовано до сторіччя його відкриття, 1949 року. Ми дуже пишаємося ним. А я пишаюся також тим, що моя тітка допомагала організувати ці роботи.
Тітка Єва посміхнулася й кивнула, але потім, схоже, згадала, що вона не повинна була розуміти все це англійською.
Трохи пізніше ми спустилися в тунель, котрий, як виявилося, проходив просто під замком, тітка Єва сказала, що вона вибрала для нас один із своїх улюблених ресторанів — «справжній угорський ресторан на вулиці Йожефа Атілли». Мене все ще вражали назви будапештських вулиць, деякі з них здавалися мені дивними або екзотичними, але деякі, як ця, нагадували про минуле, яке, на мою думку, живе лише в книгах. Вулиця Йожефа Атілли була так само широка, як й інша частина міста, і зовсім не була схожа на брудну вулицю, уздовж якої розташувалися табори варварів, що їли сидячи в сідлах. Усередині ресторану було тихо й спокійно, метрдотель поспішив до нас і привітав тітку Єву на ім’я. Вона, здавалося, звикла до такої уваги. За кілька хвилин нас посадили за найкращий столик, звідки ми могли милуватися видом прекрасних старих дерев і будинків та перехожими, які йшли у променях літнього сонця, гучними машинами, що шугали містом. Я відхилився назад і зітхнув від задоволення.
Тітка Єва замовила на всіх нас, як так і треба, і коли подали перші страви, разом з ними принесли міцний лікер — палінку, за словами Хелен, — виготовлений з абрикос.
— Із цим треба їсти щось дуже смачне, — пояснила мені тітка Єва через Хелен. — Ми називаємо це «гортобагі паласинта». Це схоже на пиріг із телятиною — традиційна страва чабанів угорських полонин. Вам сподобається.
Мені справді сподобалося, як сподобалися й усі наступні страви: тушковане м’ясо з овочами, запіканка з картоплі, салямі та крутих яєць, ситні салати, зелені боби й баранина, прекрасний золотаво-коричневий хліб. Я тільки тоді зрозумів, який я був голодний після тривалого дня подорожей. Я також помітив, що Хелен та її тітка їли не соромлячись, із задоволенням, чого в товаристві інших людей не дозволила б собі жодна американка.
Було б помилкою сказати, що ми просто їли. Тому що все, що стосується цієї традиції, мало значення. Тітка Єва говорила, Хелен перекладала. Я ставив кілька питань, але переважно, наскільки я пам’ятаю, я був зайнятий поглинанням як їжі, так і інформації. Тітка Єва, здавалося, добре запам’ятала те, що я був істориком, можливо, вона навіть підозрювала про моє неуцтво в історії Угорщини й хотіла впевнитися, що я не знеславлю її на конференції, або її просто сповнював патріотизм старої іммігрантки. Яким би не був її мотив, говорила вона: просто блискуче, я практично читав наступне речення по її жвавому обличчю до того, як Хелен встигала мені перекладати.