— Отож слухайте: попрацювавши тут, у бібліотеці університету, я знайшов документ, завірений Корвінусом — він хотів, щоб хтось збирав усю існуючу інформацію про вампірів від ранніх часів. Ким би не був той учений, він, без сумніву, знав класику, і замість того щоб ходити по селах, як зробив би гарний етнограф, він почав вишукувати інформацію в латинських і грецьких джерелах. У Корвінуса було багато таких матеріалів, отож той учений почав шукати інформацію про вампірів. Він опрацював усі давньогрецькі легенди, про які я ніде раніше не чув, принаймні, до того, як ви мені сказали. Це були легенди про примару амфори. У давньогрецьких трагедіях говорилося, що амфора іноді містила в собі людський прах, і неосвічені греки вірили в те, що коли амфору закопати не дуже вдало, то з неї міг з’явитися вампір, але поки я ще не точно знаю, яким чином. Можливо, професор Россі знає дещо про це, якщо пише про примару в амфорі. Це неймовірний збіг, чи не так? До речі, у сучасній Греції усе ще є легенди про вампірів.
— Я знаю, — сказав я, — «vrykolakas».
Цього разу вже Г’ю Джеймс уп’явся очима в мене. Його опуклі очі неймовірно збільшилися.
— Звідки ви це знаєте? — видихнув він. — Я хочу сказати, перепрошую, я просто здивований, що зустрів когось, хто теж…
— Цікавиться вампірами? — доказав я сухо. — Так, це теж мене дивувало, але я вже починаю звикати. Чому вас зацікавили вампіри, професоре Джеймс?
— Г’ю, — сказав він повільно. — Будь ласка, звіть мене Г’ю. Розумієте, я… — він пильно подивився на мене всього лише на мить, і тоді вперше я помітив за його веселим, сяючим виглядом силу, схожу на полум’я. — Це надзвичайно дивно, і я взагалі не розповідаю про це людям, але…
Я більше не міг витримувати паузу.
— Ви часом не знайшли десь стару книгу із драконом у центрі? — запитав я.
Його очі стали майже дикими, він сполотнів.
— Так, — сказав він. — Я знайшов книгу.
Він схопився за край стола.
— Хто ви такий?
— Я теж знайшов таку.
Ми сиділи й дивилися один на одного кілька довгих секунд і, напевно, довго просиділи б так, викладаючи все, про що нам треба було поговорити, якби нас не перервали. Голос Гежі Йожефа пролунав поруч із моїм вухом раніше, ніж я помітив його присутність, він підійшов ззаду мене й нахилився над нашим столом із м’якою посмішкою. Хелен швидко наближалася до нас — у неї був дивний вираз обличчя, ніби винуватий.
— Добрий день, товариші, — привітно сказав він. — То й що там, які книги ви знайшли?
Розділ 41
Коли професор Йожеф нахилився над нашим столом із дружнім питанням, якусь мить я не знав, що відповісти. Мені треба було поговорити з Г’ю Джеймсом, і якнайшвидше, наодинці, а не в такій юрбі і, звичайно ж, не в присутності цієї людині, про яку Хелен попереджала мене (цікаво, чому?) і яка зараз дихала мені в щоку. Нарешті я невпевнено промовив:
— Ми говорили про любов до давніх книг, — сказав я, — будь-якому вченому це цікаво, чи не так?
На той час Хелен уже була біля нас і дивилася на мене з тривогою та схваленням. Я підвівся й відсунув стілець для неї. Напевно, мені вдалося не тільки збрехати Гежі Йожефу, але й передати Хелен своє хвилювання, тому що вона пильно дивилася то на мене, то на Г’ю. Гежа доброзичливо дивився на всіх нас, але мені здалося, що я побачив, як він трохи примружив свої гарні очі Я подумав, що варвари так само нишком мружились на західне сонце крізь щілини своїх шкіряних каптурів. Я намагався більше не дивитися на нього.
Ми б так цілий день могли лукавити, уникаючи поглядів один одного, якби раптово не з’явився професор Шандор.
— Дуже добре, — просурмив він. — Бачу, вам подобається наш ленч. Ви закінчили? А зараз, будь ласка, ходімо зі мною, і ми підготуємось до початку вашої доповіді.
Я здригнувся — на кілька хвилин я навіть забув про ті тортури, що очікували на мене, але слухняно підвівся. Гежа шанобливо схилився перед професором Шандором (може, занадто шанобливо?). Я скористався нагодою і подивився на Хелен. Багатозначно розширивши очі, я показав на Г’ю Джеймса, який також підвівся назустріч Хелен і зараз мовчки стояв біля стола. Вона насупилася, нічого не розуміючи, але професор Шандор, на мою велику радість, поплескав Гежу по плечі й відвів його. По широкій спині молодого угорця я зрозумів, що він роздратований, а може, мені передалася підозрілість Хелен щодо нього. У будь-якому разі це дало нам вільну хвилину.
— У Г’ю є книга, — прошепотів я, безсоромно видаючи таємницю англійця.
Хелен уп’ялася поглядом в мене, нічого не розуміючи.
— У Г’ю?
Я кивнув у бік нашого співрозмовника, і він пильно подивився на нас. Потім у Хелен відпала щелепа. Г’ю у відповідь здивовано подивився на неї.