— Вона теж?..
— Ні, — прошепотів я, — вона допомагає мені. Це міс Хелен Россі, етнограф.
Г’ю привітно потис їй руку, усе ще дивлячись на неї. Проте професор Шандор повернувся і стояв, очікуючи нас, і нам більше нічого не залишалося, як піти за ним. Хелен і Г’ю так близько ішли біля мене, що ми стали схожі на отару овець.
Лекційний зал уже почав заповнюватися, я сів у першому ряду, витяг із портфеля свої папери рукою, яка не дуже й тремтіла. Професор Шандор і його помічник знову боролися з мікрофоном, і я раптом подумав про те, що аудиторія може не почути мене, у такому разі мені немає про що й хвилюватися. Однак невдовзі обладнання запрацювало, і добрий професор уже називав мене, жваво нахиляючи голову над якимись паперами. Він знову перелічив мої заслуги, описав престижність мого університету в Сполучених Штатах, привітав конференцію з тим, що їм випала унікальна нагода послухати мене, цього разу він усе говорив англійською (можливо, для мене). Раптом я зрозумів, що в мене немає перекладача, який перекладав би мою липову доповідь німецькою, і ця думка додала мені впевненості, коли я зійшов на кафедру.
— Добрий вечір, колеги, друзі, історики, — почав я, а потім, усвідомивши, що це звучало занадто помпезно, опустив свої записи. — Дякую вам за надану мені честь виступати сьогодні перед вами. Я хотів би поговорити з вами про період вторгнення оттоманських військ у Трансільванію й Валахію — дві держави, котрі, як вам добре відомо, перебувають на території сучасної Румунії. — Замислені обличчя дивились на мене, і мені стало цікаво, чи створив я в аудиторії якесь напруження. Трансільванія для угорських істориків, як і для інших угорців, була болісною темою. — Як вам відомо, Оттоманська імперія володарювала на території Східної Європи понад п’ятсот років, управляючи нею з безпечної бази, теж завойованої 1453 року, — з Константинополя. Турецька армія вчинила вдалі набіги на десятки країн, але деякі області більш чи менш успішно опиралися, зокрема й райони Східної Європи, де природа допомагала народові боротися проти загарбників. Однією з таких областей була Трансільванія.
Я продовжував у такому дусі, почасти говорив із пам’яті, іноді читав записи, раз у раз відчуваючи паніку. Я не дуже добре знав матеріал, хоча лекції Хелен чітко відкарбувалися в моїй пам’яті. Після вступу я коротко описав торговельні маршрути оттоманів у цих областях, а потім згадав різних володарів і знатних осіб, які робили спроби скинути владу оттоманів. Серед них я назвав Влада Дракулу, якомога поверхово, оскільки ми з Хелен домовилися, що не можна нічого не сказати про нього під час виступу, адже це може видатися підозрілим будь-якому історикові, який знав про важливу роль Влада як винищувача оттоманських армій. Але, схоже, я не очікував, чим обернеться його ім’я, вимовлене вголос перед юрбою незнайомців. Почавши описувати, як він посадив на палю двадцять тисяч турецьких солдатів, я занадто різко махнув рукою й перекинув склянку з водою.
— О, вибачте! — вигукнув я, з нещасним виглядом озираючи співчутливі обличчя — всі, окрім двох. Хелен була блідою й напруженою, Гежа Йожеф нахилився вперед, на його обличчі не було посмішки, наче моя балаканина була дуже цікава йому. Студент у блакитній сорочці й професор Шандор водночас кинулися мене рятувати своїми серветками, і за мить я міг продовжити, що й зробив з усією мужністю, яка в мене залишилася. Я відзначив, що хоча турки й скорили Влада Дракулу та інших його товаришів (я подумав, що мені треба було вставити кудись це слово) — опір тривав з покоління в покоління, поки ланцюг національно-визвольних повстань не скинув імперію. Саме за допомогою такого роду повстань, у результаті яких із кожною атакою відвойовувалася земля, велику оттоманську машину було зупинено.
Я збирався закінчити більш красномовно, але така кінцівка теж, схоже, задовольнила аудиторію, і пролунали бурхливі оплески. Я сам здивувався, коли закінчив. Нічого жахливого не сталося. Хелен відхилилася назад, вона явно була задоволена, а професор Шандор підійшов, посміхаючись, і потис мені руку. Оглядаючи аудиторію, я побачив у задніх рядах Єву, вона аплодувала, широко посміхаючись своєю чарівною посмішкою. Проте чогось не вистачало в аудиторії, і я за мить зрозумів, що зник Гежа. Я не помітив, як він пішов, але, напевно, кінцівка моєї доповіді була занадто нудною для нього.
Як тільки я закінчив, усі підвелися й загомоніли змішаними мовами. Три або чотири угорські історики підійшли до мене, потисли руку й привітали. Професор Шандор весь сяяв.