— Чудово! — вигукнув він. — Мені дуже приємно, що в Америці так добре розуміють історію нашої Трансільванії.
Я подумав про те, що б він сказав, довідавшись, що інформацію для моєї доповіді я дістав від однієї з його колег за столиком ресторану в Стамбулі.
Єва теж підійшла й простягнула мені руку. Я не був упевнений у тому, що мені зробити, поцілувати її чи потиснути. Але все-таки зупинився на останньому. Сьогодні вона була вищою й виглядала більш урочисто серед чоловіків у потертих костюмах. На ній була темно-зелена сукня й важкі золоті сережки, її кучеряве волосся під зеленим капелюшком за ніч змінило яскраво-червоний колір на чорний.
Хелен теж підійшла поговорити з тіткою, і я помітив, як офіційно вони спілкувалися на цих зборах: було важко повірити в те, що вчора ввечері Хелен бігла в її обійми. Хелен переклала для мене вітання тітки.
— Дуже гарна праця, юначе. По обличчях присутніх я зрозуміла, що ви спромоглися нікого не скривдити, тому, напевно, ви не так багато й говорили. Але ви стояли на кафедрі й дивилися в обличчя аудиторії. Ви Далеко підете, — тітка Єва зм’якшила ці зауваження своєю сліпучою посмішкою. — Зараз мені треба їхати додому, є справи, але завтра ми побачимося за вечерею. Можемо зустрітись у вашому готелі.
Я не сподівався, що ми будемо знову обідати разом із нею, але був радий чути це.
— Вибачте, я не можу приготувати вам удома таку вечерю, яку мені хотілося б, — сказала вона мені. — Адже я перебуваю в стані реконструкції, як і весь Будапешт, — впевнена, ви зрозумієте мене. Я не можу собі дозволити, щоб гість побачив мою їдальню в такому безладі.
Її посмішка була сліпучою, але все-таки я розрізнив два прихованих натяки в її словах до мене, один той, що в цьому місті маленьких квартир у Неї була окрема їдальня, і другий полягав у тому, що порядок там чи ні, проте вона не хотіла ризикувати й запрошувати до себе незнайомого американця.
— Мені треба поговорити з племінницею. Нехай Хелен прийде до мене сьогодні. Ви відпустите її? — Хелен переклала це із дещо винуватим виглядом.
— Звичайно ж, — сказав я, посміхаючись тітці її ж посмішкою. — Я впевнений, що після такої довгої розлуки вам є про що поговорити. Гадаю, я придумаю собі плани на вечір.
Мої очі вже шукали в юрбі твідовий піджак Г’ю Джеймса.
— Дуже добре, — вона знову простягнула мені руку, і цього разу я поцілував її, як справжній угорець. Я вперше поцілував жінці руку, і тітка Єва пішла.
Після перерви слухали доповіді про французьких селян у Франції сучасного періоду, а потім ще два виступи німецькою й угорською. Я сидів на задньому ряду поруч із Хелен, слухав і насолоджувався своєю непомітністю. Коли російський дослідник балтійських держав покинув кафедру, Хелен запевнила мене, понизивши голос, що ми просиділи досить довго й можемо піти.
— Бібліотека буде відчинена ще годину, ходімо зараз.
— Одну хвилину, — відгукнувся я. — Я хочу домовитися про зустріч на вечір.
Мені неважко було знайти Г’ю Джеймса — він теж шукав мене. Ми домовилися зустрітися о сьомій годині у вестибюлі університетського готелю. Хелен збиралася на автобусі поїхати до своєї тітки, і з її обличчя я бачив, що вона весь час буде думати, що ж таке сказав мені Г’ю Джеймс. Стіни університетської бібліотеки сяяли бездоганним світлом, коли ми наблизилися до них, і я вкотре був уражений тією швидкістю, з якою угорці відбудовували місто, зруйноване під час війни. Будь-який уряд тиранів не міг бути абсолютно поганим, якщо він зумів відновити стільки краси для своїх городян за такий короткий час. Але, напевно, головним був патріотизм угорців, подумав я, згадуючи слова тітки Єви, а не комуністична відданість.
— Про що ти думаєш? — запитала мене Хелен.
Вона надягла рукавички і перекинула сумочку через плече.
— Я думаю про твою тітку.
— Якщо тобі настільки сподобалася моя тітка, мама здасться не у твоєму стилі, — сказала вона, розсміявшись. — Завтра побачимо. А зараз давай пошукаємо дещо.
— Що саме? Припини бути такою загадковою.
Хелен проігнорувала мене, і ми зайшли через важкі візерунчасті двері.
— Ренесанс? — прошепотів я Хелен, але вона похитала головою.
— Це імітація дев’ятнадцятого сторіччя. Оригінальна колекція з’явилася в Пешті у вісімнадцятому сторіччі, до цього вона була в Буді, я думаю, як і сам університет. Я пам’ятаю, як один бібліотекар якось розповів мені, що найстаріші книги в цій колекції були подаровані бібліотеці родинами, які тікали від оттоманських загарбників у шістнадцятому сторіччі. Бачиш, ми дечим зобов’язані туркам. Хто знає, де були б ці книги, якби не вони?