Було приємно знову зайти в бібліотеку — там пахло, як удома. Це була неокласична будівля: темне різьблене дерево, балкони, галереї, фрески. Але мою увагу привернули книги, сотні тисяч книг, цілі ряди в залах, вони заповнювали простір від підлоги до стелі. Червоні, коричневі, золотаві обкладинки книг стояли в акуратних рядах, мармурові палітурки й сторінки, гладкі на дотик, смужки на коричневих корінцях були схожі на старі кістки. Я подумав: де їх зберігали під час війни, скільки часу знадобилося, щоб розставити все це на відновлені полиці. За довгими столами усе ще сиділи кілька студентів, які перегортали сторінки томів, а за великим столом молодий бібліотекар розбирав стоси книг. Хелен заговорила з ним, він кивнув і показав у бік великого читального залу, у який я вже встиг зазирнути крізь відчинені двері Туди він приніс велику книгу, поклав її перед нами на стіл і пішов. Хелен сіла й зняла рукавички.
— Так, — сказала вона тихо. — . Схоже, це саме те, якщо я не помиляюсь. Торік я переглядала це перед тим, як виїхати з Будапешта, але тоді воно не здалося мені таким цікавим.
Хелен відкрила титульний аркуш, і я побачив, що назву написано мовою, якої я не знав. Слова здавалися мені дуже знайомими, але я все одно не міг нічого зрозуміти.
— Що це? — я показав пальцем на те, що мало бути заголовком.
Аркуш був твердим, красивий коричневий друк.
— Це румунська, — пояснила мені Хелен.
— Ти її розумієш?
— Звичайно. — Вона поклала руку на сторінку поруч із моєю, і я побачив, що наші долоні були приблизно одного розміру, хоча її пальці були тоншими, а їхні кінчики — квадратними. — Ось, — сказала вона. — Ти вивчав латину?
— Трохи, — зізнався я. Потім я зрозумів, що вона хотіла сказати, і почав розрізняти назву: «Балади Карпат, 1690».
— Добре, — схвалила Хелен, — дуже добре.
— Я думав, ти не говориш румунською, — сказав я.
— Говорю, але погано, проте читати більш-менш можу. Десять років я вчила латину в школі, а тітка навчала мене читати й писати румунською. Всупереч бажанню моєї матері, звичайно ж, але тітка дуже вперта. Вона ніколи не говорить про Трансільванію, але ніколи й не забуває про неї.
— Про що йдеться в цій книзі?
Хелен обережно перегорнула першу сторінку. Я побачив довгі колонки тексту, з якого я нічого не міг зрозуміти на перший погляд: крім незнайомих слів, там були ще орнаменти із хвостами, хрестами, наголосами, апострофами та іншими символами. Це нагадувало мені чаклунські заклинання, а не румунську мову.
— Я знайшла цю книгу, коли проводила своє останнє дослідження перед тим, як виїхати в Англію. У цій бібліотеці справді не так багато матеріалів. Я знайшла кілька документів про вампірів, тому що Матьяш Корвінус, наш король-бібліофіл, цікавився ними.
— Г’ю сказав те саме, — промурмотів я.
— Що?
— Поясню пізніше, продовжуй.
— Я не хотіла залишати жодного камінця не перевернутим, тому прочитала величезну кількість матеріалу з історії Валахії й Трансільванії. На це пішло в мене кілька місяців. Я навіть змусила себе прочитати те, що було румунською мовою. Переважна більшість історичних документів про Трансільванію — угорські, адже століттями тут панувала Угорщина, але є також кілька румунських джерел. Це збірки фольклорних пісень Трансільванії й Валахії, складені анонімним автором. Деякі з них є чимось більшим, ніж фольклорні пісні, — це епічні поеми.
Я був трохи розчарований. Я очікував побачити рідкісний історичний документ, щось про Дракулу.
— У якомусь тексті згадується наш друг?
— Ні, боюся, що ні. Але тут була одна пісня, яка застрягла в мене в голові, і я знову про неї згадала, коли ти сказав, що Селім Аксой хотів показати нам в архіві Стамбула. Це той уривок про карпатських ченців, які заїхали у Стамбул возом, запряженим мулами, пам’ятаєш? Шкода, що ми не попросили Тургута записати для нас переклад.
Хелен стала дуже обережно гортати книгу. Деякі довгі тексти були проілюстровані: спочатку гравюри, що копіювали орнаменти народної вишивки, але були також грубо намальовані дерева, будинки, тварини. Надруковано було акуратно, але сама книга була міцною, грубо зробленою. Хелен провела пальцем по перших рядках якоїсь пісні, повільно рухаючи губами, і похитала головою.
— Деякі пісні такі сумні, — сказала вона. — Ми, румунці, у глибині душі дуже відрізняємося від угорців.
— Чим саме?
— Є угорське прислів’я: «Мадяр насолоджується зі смутком». І це правда, в Угорщині дуже багато сумних пісень, у селах багато насильства, пияцтва й самогубств. Але румуни ще сумніші, набагато сумніші. Ми сумуємо не від життя — сум у нас самих.