— Розумієте, — закінчив я, — після всього цього я не дивуюся, що в моєму номері все перевернули догори ногами.
— Отакої… — він замислився на хвилину. На той час ми вже встигли з’їсти велику кількість тушкованого м’яса й соління, і Г’ю з сумом відклав виделку, яка більше не знадобилася. — Це неймовірно, що ми тут зустрілися. Але я дуже вражений зникненням Россі, дуже вражений. Це досить жахливо. Я б і не подумав, перш ніж почув вашу історію, що під час вивчення Дракули можуть відбуватися незвичайні речі. За винятком, звичайно ж, того, що протягом усього часу в мене було якесь дивне почуття стосовно цієї книги. Ученому не варто керуватися тільки дивними почуттями, але так воно і є.
— Я бачу, що не зловжив вашою довірливістю, хоча боявся, що буде саме так.
— Ці книги, — задумливо сказав він. — Я нарахував чотири: моя, ваша, професора Россі й та, що належить професорові зі Стамбула. Дуже дивно, що існує чотири такі схожі книги.
— Ви коли-небудь зустрічалися з Тургутом Бора? — запитав я. — Ви казали, що були в Стамбулі кілька разів.
Він похитав головою.
— Ні, я ніколи не чув цього імені. Але ж він займається літературою, тож на історичному факультеті ми не могли зустрітися, як і на будь-якій конференції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви познайомили нас колись, якщо, звичайно, можете. Я ніколи не був у тому архіві, що ви описали, але читав про нього в Англії й мав на думці туди дістатися. Ви позбавили мене проблеми, саме так ви й сказали. Знаєте, я ніколи не думав про дракона у своїй книзі як про карту. Це неймовірна ідея.
— Так, до того ж, можливо, саме вона стала для Россі питанням життя й смерті, — сказав я, — але тепер ваша черга. Як ви знайшли свою книгу?
Г’ю спохмурнів.
— Як у вашому й у двох інших випадках, я не знайшов, а одержав книгу, хоча звідки й від кого, я не можу сказати. Можливо, мені треба розповісти вам трохи про себе, — він замовк, і я відчув, що ця тема була важкою для нього. — Бачте, я закінчив Оксфорд дев’ять років тому і потім почав викладати в Лондонському університеті. Моя сім’я живе в Камбрі — небагата родина. Вони боролися, як і я, за те, щоб у мене була краща освіта. Я завжди почувався чужим, особливо у школі, куди мене влаштував мій дядько. Напевно, я вчився краще, ніж інші, намагаючись бути відмінником. Історія із самого початку захопила мене.
Г’ю витер губи серветкою й похитав головою, ніби згадуючи забави юності.
— Наприкінці другого курсу в університеті я зрозумів, що справи в мене йдуть непогано, і це підбадьорило мене. Потім почалася війна, й усе обірвалося. Я провчився приблизно три роки в Оксфорді. Там, до речі, я вперше почув про Россі, хоча жодного разу не зустрічався з ним: він, мабуть, виїхав в Америку невдовзі після того, як я вступив до університету.
Він погладив підборіддя великою обвітреною долонею.
— Я дуже любив учитися, але країна мені була набагато дорожчою, і я відразу ж записався в армію, у військово-морський флот. Мене відправили на кораблі в Італію, а через рік я повернувся додому, поранений у руки й ноги.
Він обережно доторкнувся до білого рукава сорочки, трохи вище манжети, ніби знову відчув там кров.
— Я видужав досить швидко й хотів повернутися на фронт, але мене не взяли, під час вибуху на кораблі у мене було ушкоджене око. Тому я повернувся в Оксфорд і намагався ігнорувати звуки сирени, і відразу після закінчення війни одержав диплом. Три останні тижні були найщасливішими в моєму житті, незважаючи на всі негаразди: ворогів прогнали, я практично закінчив своє навчання, дівчина, яку я кохав більше за своє життя, нарешті погодилася вийти за мене. У мене не було грошей, але ж все одно ніде не було їжі, я їв сардини у своїй кімнаті й писав любовні листи додому, — вибачте, ви не заперечуєте, що я розповідаю все це? Я старанно готувався до іспитів, з мене аж сьомий піт сходив. І, звичайно ж, за цей час я дуже заслаб. — Г’ю взяв пляшку токайського, що була вже порожня, і, зітхнувши, поставив її назад. — Я майже закінчив усі справи, і ми призначили дату весілля на кінець липня. Увечері перед останнім іспитом я працював допізна, переглядаючи свої записи. Я знав, що вже вивчив усе, але просто не міг зупинитися. Я працював у якомусь кутку бібліотеки мого коледжу, схований з усіх боків книжковими полицями, так, щоб не дивитися на ще кількох таких самих божевільних, які переглядали свої конспекти. У таких маленьких бібліотеках завжди знайдеться трохи милих книжок, і я дозволив собі відвернутися на мить й дістав томик сонетів Драйдена, що знаходився на відстані простягнутої руки. Але я змусив себе поставити його на місце, гадаючи, що буде краще, якщо я викурю сигарету й спробую сконцентруватися. Я поставив книгу назад на полицю й вийшов у двір. Була чудова весняна ніч, я думав про Елспет і про будиночок, який вона обставляє для нас, про свого найкращого друга, який мав бути моїм свідком і який загинув на нафтових полях у Плоєшті разом з американцями, а потім я знову повернувся в бібліотеку. Я був здивований, коли побачив, що книга Драйдена лежала в мене на столі, ніби я ніколи не ставив її на місце, і я почав думати, що вже божеволію після цієї роботи. Я вирішив поставити її назад, але місця на полиці не виявилося. Я був упевнений, що книга стояла поруч із Данте, але зараз там була інша книга, палітурка якої було дуже старою, на корінці було витиснено невеликий малюнок. Я витяг її, і вона розкрилася в мої руках на… ну, ви знаєте де.