Коли я підійшов до будинку своїх батьків, я очікував побачити, як вони, можливо, разом з Елсі зібралися за столом. Але замість цього вдома була юрба друзів та сусідів. Батько був чимось дуже засмучений. — Г’ю закурив ще одну сигарету, сірник загас у темряві. — Він поклав руку мені на плече і розповів, що коли Елсі їхала на машині із сусіднього містечка, де вона робила покупки, то потрапила в аварію: йшов сильний дощ, вона, мабуть, побачила щось і повернула вбік. Вона була не мертва, дякувати Богові, але дуже поранена. Її батьки відразу поїхали в лікарню, а мої чекали на мене вдома.
Я знайшов машину й помчав до неї так швидко, що ледве сам не зазнав аварії. Ви хочете чути подробиці? Отож вона лежала на ліжку з перев’язаною головою і широко розкритими очима. Отак вона виглядала. Зараз вона живе в спеціальному будинку, де за нею дуже добре доглядають, але вона не розмовляє, майже нічого не розуміє, не може сама їсти. А найжахливіше те… — голос Г’ю затремтів. — А найжахливіше те, що я завжди думав, ніби це була випадковість, просто аварія, а тепер, коли я почув ваші історії — Хеджес, друг Россі і ваш… ваш кіт — я не знаю, що й думати. — Він затягнувся.
Я голосно зітхнув.
— Мені дуже жаль. Не знаю, що й сказати. Як це жахливо!
— Дякую. — Здавалося, він намагався отямитися. — Уже минуло багато років, час лікує. Просто…
Тоді я не знав, як не знаю і зараз, чим закінчується речення, яке він не закінчив, — марні слова, невимовна літанія про втрату. Ми так і сиділи, розділені й пов’язані минулим, коли підійшов офіціант і поставив на стіл запалену свічку в скляному ліхтарі. Ресторан наповнювався людьми, я чув голоси, що лунали зсередини, і сміх.
— Я вражений тим, що ви тільки-но розповіли мені про Снагов, — сказав я за кілька хвилин. — Ви знаєте, я ніколи не чув нічого подібного про могилу, напис, а також про намальоване обличчя й відсутність хреста. Збіг напису на могилі зі словами, які знайшов Россі на карті в стамбульському архіві, дуже важливий. Гадаю, це доводить те, що Снагов був першим місцем поховання Дракули. — Я стиснув пальцями скроні. — Тоді чому, чому карта, дракон у книгах і в архіві не збігаються, чому на них немає прикмет Снагова: озера, острова?
— Хотілося б мені знати.
— Після цього ви продовжили дослідження про Дракулу?
— Ні, кілька років я нічого не робив. — Г’ю загасив сигарету. — Мені бракувало сміливості. Але два роки тому я помітив, що знову про нього думаю, і коли я почав працювати над своєю теперішньою книгою, не припиняю розшукувати його.
Уже помітно сутеніло, Дунай світився вогнями мосту й будинків Пешта, які відбивалися у воді. Офіціант підійшов і запропонував «еспресо», і ми з вдячністю погодилися. Г’ю надпив і поставив чашку на стіл.
— Хочете подивитися на мою книгу? — запитав він.
— Ту, над якою ви працюєте? — я завагався на якусь мить.
— Ні, на книгу із драконом.
Я ошелешено глянув на нього.
— У вас вона тут, із собою?
— Вона завжди зі мною, — сказав він суворо. — Ну, май — же завжди. Насправді я залишив її в номері на час доповіді, бо вирішив, що там вона буде в безпеці, поки я робитиму доповідь. Коли я думаю про те, що її можуть украсти… — він замовк. — Вашої книги не було в номері?
— Ні, — я мимоволі посміхнувся. — Я завжди ношу її з собою.
Г’ю обережно відсунув чашку з кавою й відкрив свій портфель. Звідти він дістав поліровану дерев’яну коробку, а з неї — згорток у тканині і поклав його на стіл. Усередині була книга, менша за мою, але у такій самій палітурці. Сторінки були темніші, більш обшарпані, ніж в моїй книзі, але дракон у центрі, надрукований яскравими червоним і чорним кольорами, був такий самий: він заповнював сторінку до самих країв і дивився на нас. Не вимовивши ні слова, я відкрив свій портфель, дістав свою книгу і, розкривши її на зображенні посередині, поклав біля дракона Г’ю. Вони були ідентичні, подумав я, нахиляючись ближче.
— Погляньте на ці плями, навіть вони однакові. Вони друкувалися з одного кліше, — сказав Г’ю, понизивши голос.