— Якщо ми будемо їхати по цій дорозі, то доїдемо до Естергома, першої столиці угорських королів. Його справді варто подивитися, якби тільки в нас був час.
— Наступного разу, — збрехав я. — А чому твоя мати захотіла жити тут?
— О, вона переїхала сюди, коли я ще вчилася в школі, аби бути ближче до гір. Я не захотіла їхати з нею й залишилася в Будапешті з Євою. Матері ніколи не подобалося місто, вона говорила, що гори Борщоні, на північ звідси, нагадують їй про Трансільванію. Щонеділі вона ходить туди із групою туристів, коли немає снігу.
Це додало кілька фрагментів у мозаїку, за допомогою якої я складав у своїй уяві портрет матері Хелен.
— Чому вона не переїхала в гори?
— Там немає роботи, це переважно національний парк. До того ж моя тітка заборонила 6 це, а вона може бути дуже наполегливою. Вона вважає, що моя мати й так уже ізолювала себе.
— А де працює твоя мати?
Я подивився у вікно на автобусну зупинку. Там стояла лише одна людина — бабуся, одягнена в усе чорне, із чорною хусткою на голові та з букетом червоних і рожевих квітів у руці. Вона не сіла в автобус, коли ми під’їхали, не привіталася з тими, хто вийшов. Коли ми від’їжджали, я бачив, як вона дивиться нам услід, схилившись до свого букета.
— Вона працює в сільському клубі, заповнює папери, друкує щось, готує каву для міських начальників, коли ті заїжджають. Я намагалася її переконати, що така робота не для неї, але вона завжди знизує плечима й продовжує там працювати. Моя мати досягла надзвичайних успіхів у простоті та скромності.
У голосі Хелен почулася гірка нотка, і мені стало цікаво, чи думала вона, що ця простота згубила не тільки кар’єру матері, але й дочки. Але останнє надолужила тітка Єва, подумав я. Хелен посміхнулася так сумно, що від цього стало холодно.
— Сам усе побачиш.
Село матері Хелен було позначене на узбіччі, і за кілька хвилин наш автобус зупинився на площі, оточеній запиленими платанами. З другого боку виднілася церква. Самотня бабуся чекала на зупинці, вона була ніби близнючка тієї одягненої в чорне бабусі, яку я бачив на минулій зупинці. Я здивовано подивився на Хелен, але вона похитала головою, а бабуся вже обнімала солдата, який вийшов перед нами.
Нас ніхто не зустрів, та Хелен, схоже, поставилась до цього спокійно, ніби так і треба. Вона повела мене бічною вулицею повз тихі будинки, на підвіконнях яких росли квіти в горщиках, а вікна були закриті шторами від яскравого сонця. Якийсь чоловік, що сидів на дерев’яному стільці біля одного з будинків, кивнув нам і торкнувся капелюха. Наприкінці вулиці до стовпа був прив’язаний сірий кінь, він жадібно пив воду із цебра. Дві жінки в домашніх халатах і пантофлях розмовляли біля кав’ярні, здається, зачиненої. З поля чувся передзвін, а в листі лип співали птахи. Усюди стояло сонне гудіння, природа була за два кроки, звісно, якщо знаєш, у якому напрямку крокувати.
Потім вулиця різко закінчилась і почалося поле. Хелен постукала у двері останнього будинку. Це був дуже маленький свіжопофарбований будинок із червоним черепицевим дахом, який сяяв жовтою штукатуркою. Дах нависав над ним, створюючи критий ґанок, вхідні двері були зроблені з важкого дерева, на них червоніла іржава велика ручка. Будинок стояв трохи далі від сусідніх, тут не було ніякого різнобарвного саду чи свіжої доріжки, як у багатьох інших будинках на вулиці. Крізь густу тінь карниза я спочатку не міг роздивитися обличчя жінки, яка визирнула на стукіт Хелен. Коли я її побачив, вона обійняла Хелен і поцілувала її в щоку. Вона робила це спокійно, після чого повернулася до мене й потисла мою руку.
Не можу з певністю сказати, кого я очікував побачити: можливо, історія про Россі й народження Хелен змусила мене уявляти сумні очі старіючої красуні, мрійливої, безпорадної. Жінка переді мною трималась так само прямо, як і Хелен, хоча була менша на зріст від своєї дочки, у неї було спокійне, доброзичливе обличчя, круглі щоки й чорні очі. Темне волосся вона зав’язала у хвіст. На ній було плаття в смужку й квітчастий фартух. На відміну від тітки Єви, вона не надівала прикрас, не робила макіяжу, її одяг був схожий на одяг домогосподарок, яких я бачив на вулиці. Вона була зайнята хатніми справами, оскільки рукава були закочені до ліктів. Жінка по-дружньому потисла мені руку, нічого не сказала, але подивилася мені просто в очі. Потім на мить я побачив ту сором’язливу дівчину, якою вона була двадцять років тому: вона ховалася в глибині цих темних, оточених маленькими зморшками очей.