— Вона запитує, як давно ти знаєш професора Россі?
— Три роки, — відповів я.
— А тепер, — продовжила Хелен, — я розповім про його зникнення.
Ніжно й наполегливо вона заговорила, так, ніби розмовляла з дитиною або, радше, ніби змушувала себе, проти власної волі. Іноді вона показувала на мене, а іноді руками малювала картинку в повітрі. Нарешті я почув слово «Дракула», і як тільки воно пролунало, мати Хелен пополотніла й схопилася за край стола. Ми обоє підскочили на ноги, Хелен швидко налила склянку води з карафи на столі. Мати сказала щось швидко й різко. Хелен обернулася до мене:
— Вона говорить, що завжди знала, що це станеться.
Я безпорадно стояв поруч, але як тільки мати випила води, вона, здавалося, частково відновила свої сили. Жінка підвела голову, а потім, на мій подив, узяла мене за руку, так само, як я хотів цього кілька хвилин тому, і посадила мене назад на стілець. Вона міцно тримала мої руки, просто, ніби я був її дитинок). Я не міг уявити собі жодну жінку-співвітчизницю, яка ось так поводилася б із чоловіком, якого вперше побачила, але, незважаючи на це, мені здалося, що не могло бути нічого природнішого. Тоді я зрозумів слова Хелен, коли вона сказала мені, що із двох старших жінок у родині її мати мені сподобається більше.
— Моя мати хоче знати, чи ти віриш, що Дракула забрав професора Россі.
Я глибоко зітхнув:
— Вірю.
— Вона хоче знати, чи любиш ти професора Россі.
Голос Хелен звучав трохи презирливо, але обличчя було серйозним. Мені хотілося взяти її руку у свою, але я не насмілився.
— Я вмру за нього, — відповів я.
Хелен повторила це матері, і та стисла мої пальці до болю, тоді я зрозумів, що її рука натренувалася від безперервної роботи. Я відчув грубу шкіру на її пальцях, мозолі на долонях, набряклі суглоби. Дивлячись на її сильні маленькі руки, я зрозумів, що вони набагато старіші, ніж жінка, якій вони належали.
За мить мати Хелен відпустила мою руку й пішла до скрині, що стояла біля підніжжя її ліжка. Вона повільно відкрила її, відсунула деякі речі й дістала згорток, який я відразу впізнав: це були листи. Хелен широко розкрила очі й різким тоном поставила запитання матері. Та нічого не сказала, просто повернулася до стола і вклала пакет у мою руку.
Пожовклі від часу листи були в конвертах без марок, перев’язані жовтою стрічечкою. Віддавши їх мені, вона двома своїми руками накрила мої пальці і стрічку, ніби благала мене зберігати ці листи. Мені варто було лише мигцем подивитися на почерк на конверті, і я відразу зрозумів, що ці листи від Россі, я відразу прочитав, до кого вони були адресовані. Це ім’я вже давно було мені знайоме, воно запам’яталось мені, і адреса була такою: Трініті-коледж, Оксфордський університет, Англія.
Розділ 44
Я був розчулений до глибини душі, коли тримав листи Россі у своїх руках, але перш ніж думати про них, мені треба було віддати один борг.
— Хелен, — сказав я, обертаючись до неї. — Я знаю, що ти іноді відчувала, ніби я не вірив в історію твого народження. Я й справді інколи сумнівався. Будь ласка, вибач мені.
— Я здивована так само, як і ти, — відповіла Хелен, понизивши голос. — Моя мати ніколи не говорила мені, що в неї залишилися листи Россі. Але вони написані не їй, адже правда? Принаймні, не цей верхній лист.
— Ні, — сказав я. — Але я впізнав це ім’я. Це був великий історик англійської літератури, він писав про вісімнадцяте сторіччя. У коледжі я читав одну з його книг, Россі описував його в листах, які він дав мені.
Хелен була здивована.
— Як це стосується Россі й моєї матері?
— Можливо, стосується. Хіба ти не розумієш? Він, мабуть, був другом Россі, Хеджесом, саме так назвав його Россі, пам’ятаєш? Россі, можливо, писав йому з Румунії, хоча це не пояснює того, як ці листи опинилися у твоєї матері.
Мати Хелен сиділа, склавши руки, вона терпляче дивилася на нас, хоча я помітив якесь хвилювання в її обличчі. Коли вона заговорила, Хелен переклала мені:
— Вона каже, що розповість тобі всю свою історію.
Голос Хелен затремтів, у мене перехопило подих.
Це тривало довго, бо жінка похилого віку говорила повільно, а Хелен, яка була перекладачем, іноді зупинялася, щоб висловити мені свій подив. Очевидно, Хелен раніше чула цю історію лише в загальних рисах, і тепер розповідь матері вразила її. Коли я повернувся того вечора у готель, я записав цю історію з пам’яті, намагаючись зробити це якнайкраще, це зайняло в мене більшу частину ночі. Тоді зі мною багато всякого сталося, я мав бути надто втомленим, але дотепер пам’ятаю, що записував усе з якоюсь натхненою старанністю.