Незнайомець уважно розглянув дракона на моїй шкірі, підніс монетку ближче, але не торкнувся мене і не нахилився. Його обличчя все ще було червоним, але, здавалося, йому полегшало, коли я застебнула блузку й наділа жилет. Він зазирнув у словник і запитав, хто намалював мені дракона. Коли я сказала, що це зробив мій батько за допомогою однієї старої цілительки із села, незнайомець запитав, чи може він поговорити з моїм батьком. Я так сильно затрусила головою, що він знову почервонів. Потім йому вдалося мені сказати, що мій рід походить від злого князя, який побудував замок на горі над річкою. Цього князя називали «син дракона», і він убив чимало людей. Він сказав, що цей князь перетворився на «приколича», тобто вампіра. Я хрестилася й просила святу Марію захистити мене. Він запитав, чи знаю я цю історію, і я відповіла, що ні. Він запитав, скільки мені років, чи є в мене брати й сестри, чи є в селі ще люди з нашим прізвищем.
Нарешті я показала на сонце, яке майже сіло, аби дати зрозуміти, що мені настав час іти додому, він швидко підвівся — вигляд у нього був серйозний. Потім він подав мені руку й допоміг звестися на ноги. Коли я взяла його за руку, серце перескочило в мої пальці. Я зніяковіла й швидко відвернулася. Раптом мені спало на думку, що він занадто цікавиться злими духами і може наразитись на небезпеку. Треба було дати йому щось для захисту. Я показала на сонце й на землю: «Приходь завтра». Він стояв у нерішучості кілька секунд, а потім посміхнувся, надяг капелюх, торкнувся його країв і зник у лісі.
Наступного ранку, прийшовши до колодязя, я побачила його у таверні поруч зі старими. Він знову щось записував. Мені здалося, що він подивився на мене, але взнаки не дав, що впізнав. Я була дуже щаслива, тому що зрозуміла: він зберіг нашу таємницю. Удень, коли батьків, братів і сестер не було вдома, я скоїла поганий учинок — відкрила дерев’яну скриню своїх батьків і дістала звідти маленький срібний кинджал, який бачила раніше. Моя мати якось сказала, що ними вбивали вампірів, коли ті нападали на людей або на отару. Я також узяла часник з материного городу й пішла на поле, сховавши все в хустці.
Цього разу брати довго працювали разом зі мною, і я ніяк не могла відірватися від них, але нарешті вони сказали, що йдуть у село і я маю піти разом із ними. Але я відмовилась, пославшись на те, що зберу трави в лісі й прийду за кілька хвилин. Я дуже хвилювалася, коли прийшла до незнайомця, який сидів у глибині лісу на нашому місці. Він курив люльку, але коли я підійшла, він відклав її і підвівся. Я сіла поруч із ним і показала, що принесла. Він був уражений, коли побачив кинджал, і дуже зацікавився, коли я сказала, що цим кинджалом можна вбивати приколинів. Він хотів відмовитися, але я так щиро благала його, що він перестав посміхатися, загорнув кинджал у мою хустку й замислено поклав у рюкзак. Потім я дала йому часник і показала, що він мусить завжди тримати його в кишенях.
Я запитала його, як довго від пробуде в нашому селі, і він показав мені п’ять пальців — ще п’ять днів. Він пояснив мені, що ходитиме по найближчих селах, повертаючись щоразу до нашого села, аби поговорити з людьми про замок. Я запитала, куди він піде через п’ять днів. Він сказав, що поїде в країну, яка називається Греція (я про неї раніше чула), а потім повернеться у своє рідне село. Малюючи на землі в лісі, він пояснив, що його країна називається Англія — це острів, що знаходиться далеко від нас. Він показав мені, де був його університет, — я не знала, що він мав на увазі під цим словом, — і написав назву на землі. Я все ще пам’ятаю ті букви: ОКСФОРД. Пізніше я їх іноді писала, щоб ще раз побачити. Це було найдивніше слово з усіх, які я бачила.
Раптом я зрозуміла, що він незабаром поїде, і я ніколи більше не побачу його, і нікого схожого на нього, і мої очі наповнилися слізьми. Я не хотіла плакати — я ніколи не плакала через докучливих хлопців у селі, але сльози не підкорялися мені, вони просто котилися по щоках. Незнайомець був дуже засмучений, дістав із кишені чисту білу хустку й простягнув мені: «Щось трапилось?» Я похитала головою. Він повільно підвівся й дав мені руку, як і вчора, щоб допомогти встати. Підводячись, я спіткнулася й несподівано налетіла на нього, — я не хотіла цього, — а коли він спіймав мене, ми поцілувалися. Потім я повернулася й побігла. На стежці я зупинилася й обернулася. Він усе ще стояв, нерухомий як стовп, і дивився мені услід. Усю дорогу до села я бігла і цілу ніч пролежала без сну, стискаючи в руці його хустку.