Наступного вечора він опинився на тому самому місці, ніби й не рухався після того, як я пішла від нього. Я побігла до нього, він розкрив свої обійми й піймав мене. Коли ми вже не могли цілувати одне одного, він розстелив свій піджак на землі й ми лягли поруч. Тоді я пізнала любов — усе за одну мить. Поряд його очі були блакитними немов небо. Він устромляв квіти в мої коси й цілував мої пальці. Я була здивована багато чим з того, що робив він, я знала, що це неправильно, це гріх, але відчувала, як радість наче з небес сходить на нас.
Після цього до його від’їзду в нас залишалося три ночі. Ми зустрічалися щовечора. Я говорила батькам усе, що тільки могла, майже завжди поверталася додому із травами з лісу, ніби ходила туди збирати їх. Щоночі Бартоломео повторював, що любить мене, він благав мене їхати разом із ним. Я хотіла, але боялася великого світу, з якого він приїхав, до того ж я не могла уявити, як утечу від батька. Щовечора я запитувала його, чому він не може залишитися зі мною в селі, але він хитав головою й говорив, що йому треба повертатися додому, до своєї роботи.
У наш останній вечір перед тим, як йому час було їхати із села, я почала плакати, як тільки ми торкнулися одне одного. Він обійняв мене й поцілував моє волосся. Раніше я ніколи не зустрічала такого ніжного й доброго чоловіка. Коли я перестала плакати, він зняв зі свого пальця маленький срібний перстень із печаткою. Я точно не знаю, але зараз думаю, що це був перстень працівника університету. Він носив його на мізинці лівої руки. Він зняв його і надів на мій підмізинний палець, а потім попросив мене вийти за нього заміж. Мабуть, він заздалегідь подивився в словнику потрібні слова, тому що я відразу зрозуміла його.
Спочатку ця ідея здалася мені такою ж неможливою, що я знову заплакала, — я була дуже молода, — але потім погодилася. Він пояснив мені, що повернеться по мене через місяць. Йому треба було їхати в Грецію, щоб подбати там про щось, а про що саме, я не могла зрозуміти. Потім він повернеться й привезе моєму батькові гроші, щоб заспокоїти його. Я намагалася пояснити, що в мене немає посагу, але він не слухав. Посміхнувшись, він показав на кинджал і монету, які я подарувала йому, а потім обхопив моє обличчя обома руками й поцілував.
Я мала бути щасливою, але відчувала, що злий дух поруч, і боялася, що щось може перешкодити йому повернутися до мене. Кожна мить того вечора була чудовою, тому що, здавалося, вона могла бути останньою. Він був такий упевнений і спокійний, що незабаром ми побачимося. Я не могла з ним розстатися, поки в лісі не стемніло, але раптом я злякалася батькової люті, востаннє поцілувала Бартоломео, переконалася, що часник лежить у нього в кишені, й пішла. Я знову й знову оберталася. І щораз, коли я дивилася назад, я бачила, як він стояв у лісі, стискаючи капелюх у руках. Він здавався мені дуже самотнім.
Я плакала дорогою, зняла маленький перстень із пальця, поцілувала його й зав’язала в хустку. Коли повернулася додому, батько був злий і питав, де я ходила в темряві без дозволу. Я сказала, що моя подруга Марія загубила козеня, а я допомагала їй шукати його. З важким серцем я лягла спати, відчуваючи то надію, то сум.
Наступного ранку я почула, що Бартоломео виїхав із села — з селянином на візку в Тирговісте. День був дуже довгим і сумним, а ввечері я пішла на наше місце зустрічі в ліс, аби побути там на самоті. Щойно я прийшла туди, як відразу заплакала, сіла на наш камінь, а потім лягла там, де ми лежали щовечора. Я повернулася обличчям до землі й заплакала. Раптом я відчула, як моя рука натрапила на щось серед папороті, і дуже здивувалася, побачивши пачку листів у конвертах. Я не могла прочитати, що було написано на них, кому вони адресувалися, але на кожному конверті було надруковано його гарне ім’я, надруковано, як у книжці. Я відкрила один із них і поцілувала ті рядки, хоч бачила, що вони адресовані не мені. На мить я подумала, чи не призначені вони іншій жінці, але відігнала цю думку. Мабуть, листи випали з його рюкзака, коли він показував мені кинджал і монету.
Я подумала про те, щоб надіслати їх в Оксфорд на острів Англія, але не знала, як можна зробити це непомітно. До того ж грошей на це в мене не було. Я не знала, скільки коштуватиме відіслати посилку на далекий острів — у мене ніколи не було грошей, за винятком тієї монети, яку я віддала Бартоломео. Я вирішила зберегти їх і віддати йому, коли він повернеться.