Коли ми закінчили, Хелен вийшла на вулицю покурити, а мати жестом покликала мене за собою. На задньому дворі був сарай, біля якого вовтузилося кілька курчат, а також маленька клітка з двома довговухими кроликами.
Мати Хелен витягла одного з них, ми стояли разом і гладили його ніжну голову, а він моргав і трохи пручався. Крізь вікна я почув, як Хелен почала мити посуд. Сонце своїм теплом зігрівало мене, а за будинком зелені поля гуділи й розтікалися у невичерпній радості життя.
Настав час іти, щоб не запізнитися на автобус, і я поклав листи Россі у портфель. Коли ми вийшли, мати Хелен зупинилася біля дверей. Здавалося, їй і на думку не спало проводити нас селом до автобуса. Вона взяла обидві мої руки у свої й ніжно стисла їх, зазираючи мені в очі.
— Вона говорить, що бажає тобі тільки щасливих подорожей, щоб ти знайшов те, що шукаєш, — пояснила Хелен.
Я подивився в глибину темних очей цієї жінки й щиро подякував їй. Вона обійняла Хелен, сумно подивилася на обличчя дочки, обхопивши його двома руками, а потім відпустила нас.
Трохи відійшовши, я обернувся, щоб іще раз подивитися на неї. Вона стояла, спершись на одвірок, наче наш візит виснажив її. Я поставив свій портфель просто на курну дорогу і пішов назад до неї так швидко, що на якусь мить мені здалося, що я не рухаюсь. Згадавши Россі, я обійняв і поцілував жінку в ніжну м’яку щоку. Мати пригорнулася — вона була набагато нижча від мене — і сховала обличчя в мене на грудях. Потім раптом вирвалася й зникла в будинку. Я подумав, що вона, сповнена емоціями, хотіла побути сама, тому теж хотів іти, але за мить вона повернулася і, на мій подив, схопила мене за руку й вклала в неї щось маленьке та тверде.
Розтиснувши пальці, я побачив срібний перстень із гербом. Я відразу зрозумів, що це був перстень Россі, який вона повертала йому через мене. Її обличчя сяяло, темні очі блищали. Я нахилився й знову поцілував її, але цього разу в губи. Вони були м’які й ніжні. Коли я відпустив її й повернувся до свого портфеля й Хелен, я побачив самотню блискучу сльозу на обличчі старої жінки. Десь я прочитав, що не буває самотньої сльози, що це застарілий поетичний штамп. Напевно, не буває, тому що інші котилися по моїх щоках.
Тільки-но ми сіли в автобус, я дістав листи Россі й обережно відкрив перший. Переписуючи їх тут, я з повагою поставлюся до бажання Россі захистити особисте життя друга й скористаюся псевдонімом (nom-de-querre, як сказав він). Було дуже дивно знову бачити почерк Россі — той самий молодий, майже учнівський — на пожовклих сторінках.
— Ти збираєшся читати їх тут? — здивувалася Хелен, зазираючи через моє плече.
— А ти хіба можеш чекати?
— Ні, — сказала вона.
Розділ 45
20 череня 1930 року
Мій любий друже!
В усьому світі немає жодної душі, з ким я міг би поговорити цієї миті, і от я сиджу з пером у руці й пишу, уявляючи, що ти зараз зі мною, — ти був би вкрай здивований, побачивши те, чим я насолоджуюсь. Я й сам собі сьогодні не вірив (як і ти не повірив би, якби побачив, де я знаходжуся), я на потязі, хоча річ не в цьому, а в тому, що потяг їде у бік Бухареста. «Господи, друже!» — чую твій голос. І це правда. Я не планував приїхати сюди, але щось особливе привело мене. Усього лише кілька днів тому я був у Стамбулі, проводив дослідження, про яке нікому не говорив, і знайшов там щось, що змусило мене приїхати сюди. Це не моє бажання — чесно кажучи, я був наляканий, але все одно мені довелося їхати. Ти запеклий раціоналіст, тобі не сподобалось би це, але найбільше на світі я хотів би, щоб твої мізки були поруч зі мною під час цієї поїздки, мої мені знадобляться всі, до останньої клітинки, але їх не вистачить для того, щоб знайти те, що я шукаю.
Ми сповільнюємо хід перед містом. Мені випадає нагода купити сніданок, я зупинюся на хвилину й повернуся до тебе пізніше.
День — Бухарест
Я б скористався відпочинком, якби не моє хвилювання й занепокоєння. Тут неймовірна спека, а я думав, що це земля прохолодних гір. Якщо ж вони і є тут, то поки я до них не дістався. Пристойний готель, Бухарест — такий собі маленький східний Париж, водночас великий, маленький і трохи старий. Мабуть, він засліплював розкішшю у вісімдесятих-дев'яностих роках. Минула вічність, поки я знайшов таксі, і ще стільки ж, поки знайшов готель, але моя кімната досить зручна, я можу відпочити, помитися й подумати про те, що робити далі. Зараз я мушу розповісти тобі про мету свого приїзду, бо ти будеш дуже здивований, якщо я не зроблю цього. Щоб шокувати тебе швидко й відразу, я скажу: я вирушив у пошуки, на історичне полювання на Дракулу. Звичайно, я маю на увазі не романтичного графа Дракулу, а реального Дракулу — Draculya — Влада III, тирана з п’ятнадцятого сторіччя, який жив у Трансільванії й Валахії і присвятив себе тому, щоб не допускати Оттоманську імперію на свої землі. Кілька днів я провів у Стамбулі, переглядаючи архів, у якому зберігалися документи про Дракулу, зібрані турками, і там я знайшов кілька примітних карт, які, на мою думку, підказували місцезнаходження його могили. Коли повернуся додому, я докладніше розповім тобі, що змусило мене вирушити в цю гонитву, а поки я прошу тебе бути поблажливим до мене. Можеш повернути це на молодість, мій старий мудрецю.