Моє перше знайомство із цим місцем відбулося, коли водій махнув рукою убік, де я нічого не побачив, окрім лісу. Проте це був лише вступ. Навіть не знаю, на що очікував: мабуть, історична цікавість так захопила мене, що я майже забув, куди іду. Але я був уражений, коли вперше побачив озеро. Це надзвичайно гарне місце, мій друже, — сільська місцевість ніби з іншого світу. Уяви собі, якщо зможеш, блискучу спокійну воду, яку вже видно крізь гілля дерев уздовж дороги. Іноді серед дерев трапляються невеликі вілли, іноді видно тільки вишуканої форми димар або чудову стіну — будівлі, певно, початку дев’ятнадцятого сторіччя або навіть раніші.
Виїхавши з лісу на берег, ми зупинилися біля маленького ресторану, поруч із яким були прив’язані три човни, і побачили озеро, за яким стояв монастир. Тут починаєш розуміти, що навколо практично нічого не змінилося за століття. До острова можна доплисти від берега човном, і на це піде мало часу, весь острів, як і берег, укритий густим лісом. Над деревами височать бані візантійської церкви при монастирі, а над водою чути передзвін — це чернець б’є у дзвони дерев’яним молотом (про це я дізнався пізніше). Серце підскочило від передзвону, який ніби плив по воді: мені здалося, що це повідомлення з минулого, крик, який треба зрозуміти, навіть якщо ніхто з упевненістю не може усвідомити, про що вони говорять. Ми з водієм, стоячи у сяйві вечірнього світла, яке відбивалося від води, були схожі на шпигунів турецької армії, що оглядають бастіон ворожої віри, а не на сучасних, запорошених мандрівників, що обперлись об машину.
Я міг би так довго й невтомно стояти і дивитись, але археолога треба було знайти ще до того, як настане ніч, тому я зайшов у ресторан. За допомогою мови жестів і поганої латини мені пощастило найняти човен до острова. «Так-так, є там чоловік із Бухареста, він копав там щось лопатою», — запевнив мене власник ресторану. І за двадцять хвилин ми вже сходили на острів. Зблизька монастир виявився ще кращим: він здавався неприступним зі своїми старими стінами й високими банями, кожна з яких була увінчана візерунчастим семикінцевим хрестом. Човняр повів нас до нього крутими сходами, і я відразу зайшов би в ці великі дерев’яні двері, але хлопець показав нам у бік задньої частини монастиря.
Обходячи ці гарні старі стіни, я вперше збагнув, що буквально йду слідами Дракули. До того моменту я йшов за ним крізь купу документів, а зараз стояв на землі, по якій, напевно, ступали його ноги — мабуть, у шкіряних чоботях із гострими шпорами. Якби я був віруючим, тієї миті я б перехрестився, але в мене виникло раптове бажання схопити човняра за плече під вовняним одягом і попросити його мерщій відвезти нас назад на берег. Але я не зробив цього, як ти розумієш, і сподіваюся, що мені не доведеться про це шкодувати.
За церквою, серед величних руїн, ми справді знайшли людину з лопатою. Це був міцний чоловік середнього віку із чорним хвилястим волоссям, у білій незаправленій сорочці з рукавами, засуканими до ліктів. Поруч із ним працювали двоє хлопчиків, які акуратно перебирали руками ґрунт, і час від часу чоловік кидав лопату й робив те саме. Їхня робота була сконцентрована навколо дуже маленької ділянки, наче вони вже знайшли там щось цікаве, і тільки коли наш човняр голосно скрикнув, вітаючись, вони підвели голови.
Чоловік у білій сорочці пішов назустріч, уважно оглядаючи нас пронизливими чорними очима, і човняр за допомогою водія відрекомендував нас. Я простягнув руку й спробував вимовити одну з кількох румунських фраз, які вивчив від консьєржа в готелі: «Ма нумеска Бартоломео Россі. Ну ва суперати…». Я завчив цю фразу — за її допомогою передбачалося зупиняти когось, аби запитати дорогу, буквально вона означала: «не гнівайтесь» (чи можеш ти уявити собі більше підтвердження войовничої історії?). «Не хапайся за кинджал, мій друже, я просто заблукав у лісі і хочу дізнатися, як із нього вийти!» Я не знаю, чи була недоречною сама фраза, чи мій специфічний акцент, але археолог розсміявся, потискуючи мою руку.
Зблизька він виявився міцним засмаглим хлопцем зі зморшками навколо очей і рота. У його посмішці відкрився рот, у якому не вистачало двох зубів, а решта блищала золотом. У нього була надзвичайно сильна рука, а долоня суха й груба, як у селянина.