— Бартоломео Россі, — повторив він басовитим голосом, усе ще сміючись. — «Ма нумеска Веліор Георгеску». Як справи? Чим можу допомогти?
На якусь мить мені здалося, що триває наш торішній похід: цього чоловіка можна було прийняти за одного з тих обвітрених горян, у яких ми раз у раз запитували напрямок, тільки волосся в нього було темним, а не пісочного кольору.
— Ви говорите англійською? — здивувався я по-дурному.
— Трохи, — відповів містер Георгеску. — Мені вже давно не випадала нагода потренуватися, але дещо пам’ятаю.
Він говорив вільно, у нього був багатий словниковий запас, хіба що він трохи тягнув «р».
— Вибачте, — оговтався я. — Як я зрозумів, ви цікавитеся Владом III. Мені б дуже хотілося поговорити з вами. Я історик з Оксфордського університету.
Він кивнув:
— Мені дуже приємно чути про ваш інтерес. Ви приїхали здалеку тільки для того, щоб подивитися на його могилу?
— Розумієте, я сподівався…
— А, ви сподівалися, сподівалися… — сказав містер Георгеску, плескаючи мене по плечі. — Але мені доведеться розчарувати вас, хлопче.
Серце підскочило в мене у грудях: може, ця людина теж уважає, що Влада не тут поховано? Але я вирішив не квапитися й вислухати все, перш ніж ставити питання. Він уважно подивився на мене, а потім знову посміхнувся:
— Ходімо, я проведу для вас екскурсію.
Він дав своїм помічникам кілька інструкцій, схоже, щодо припинення роботи, бо вони одразу ж обтрусили руки й уляглися під дерево. Приставивши лопату до відкопаної стіни, він кивнув мені. У свою чергу я відпустив човняра й водія, під опікою яких перебував, і вклав срібло в руку човняра. Він доторкнувся до капелюха й зник, а водій сів біля зруйнованої стіни й дістав із кишені фляжку.
— Дуже добре, спочатку ми подивимося все зовні, — містер Гергеску обвів навколо себе рукою. — Ви знаєте історію острова? Трохи? У чотирнадцятому сторіччі тут була церква, а монастир побудували трохи пізніше, але в тому самому сторіччі. Перша церква була дерев’яною, а другу спорудили з каменю, але й вона потонула в озері 1453 року. Дивно чи не так? Дракула повернувся доклади вдруге 1456 року, і в нього були свої плани. Я певен, йому подобався цей монастир, тому що острів дуже легко захищати — він завжди шукав місця, які могли б стати фортецею проти турецької навали. А це місце саме таке, як на вашу думку?
Я погодився, намагаючись не дивитися на нього. Англійська у цієї людини була настільки гарною, що мені було важко зосередитися на тому, що він говорив, але його остання фраза дійшла до мене. Варто один раз подивитися навкруги, і можна було уявити, як навіть небагато ченців змогли б захистити такі стіни від загарбників. Веліор Георгеску схвально оглядав усе навколо.
— Отже, Влад зробив фортецю з монастиря. Довкола він звів захисні стіни, в’язницю й камеру катувань, а також тунель для втечі й міст до берега. Хитрим був цей Влад. Мосту вже давно немає, звичайно ж, а решту я розкопую. Тут, де ми зараз копаємо, була в’язниця. Ми вже знайшли кілька кістяків. — Він широко посміхнувся, при цьому на сонці засяяли його золоті зуби.
— А це церква Влада? — я показав на оточений темними деревами гарний будинок із банями, що немов злітали вгору.
— Ні, на жаль, ні, — відповів Георгеску. — Монастир частково спалили турки 1462 року, коли брат Влада, Раду, оттоманська маріонетка, сидів на троні Валахії. Саме тоді, коли Влада тут поховали, сильний шторм змив церкву в озеро. «Тож Влад усе-таки був тут похований?» Я ледве не запитав це, але міцно стиснув губи.
— Селяни, можливо, думали, що це було йому Божою карою за гріхи. Церкву відновили 1517 року, на це пішло три роки, — і ось ви бачите результат. Зовнішні стіни монастиря відреставровано лише тридцять років тому.
Ми пройшли до церкви, Георгеску поплескав по світло-жовтій кам’яній кладці, ніби по крупу улюбленого коня. Коли ми стояли там, з-за церкви зненацька вийшла людина й підійшла до нас — це був згорблений старий із білою бородою, у чорній мантії й чорному капелюсі з довгими вухами, що доходили до плечей. Він ішов, спираючись на ціпок, мантія була підперезана вузькою мотузкою, з якої звисала зв’язка ключів. Навколо шиї на ланцюзі висів дуже гарний старий хрест такої самої форми, як на банях церкви.
Я був настільки вражений його раптовою появою, що ледве не впав: навіть не можу описати — він справив на мене таке враження, ніби Георгеску раптом викликав духа. Мій новий знайомий вийшов уперед, посміхаючись ченцеві, схилився до його вузлуватої руки та шанобливо поцілував золотий перстень на ній. Старому, схоже, Георгеску теж подобався, тому що він поклав долоню на голову археолога і посміхнувся — це була виснажена слаба посмішка, що показала зуби, ще більш рідкі, ніж у Георгеску. У процесі знайомства я почув своє ім’я й схилився перед ченцем якомога шанобливіше, але не міг себе змусити поцілувати перстень.