— Це настоятель, — пояснив мені Георгеску. — Крім нього в монастирі живуть лише троє ченців. Він тут із молодості й знає острів краще, ніж коли-небудь зможу пізнати я. Він вітає вас і благословляє. Якщо у вас є до нього питання, він постарається відповісти на них.
Я подякував, схиливши голову, і старий повільно рушив далі. За кілька хвилин я побачив його знову, він спокійно сидів на краю зруйнованої стіни за нами, схожий на ворона, що гріється на осонні.
— Вони живуть тут цілий рік? — запитав я Георгеску.
— Так. Вони живуть тут навіть у найсуворіші зими, — кивнув мій гід. — Ви навіть зможете почути, як вони співають під час меси, якщо не поспішаєте. — Я запевнив його, що не пропущу такого. — А тепер зайдемо всередину церкви.
Ми обійшли будинок і підійшли до великих різьблених дерев’яних дверей, і там я потрапив у незнайомий мені світ, зовсім не схожий на світ наших англіканських церков.
Усередині було холодно; перш ніж встигнути розглянути щось у суцільній темряві, я відчув запах якогось диму й холодну вогкість від каменів, ніби вони дихали. Коли очі звикли до мороку, я міг розрізнити лише блиск міді й полум’я свічок. Денне світло насилу проходило через товсті, пофарбовані темним вікна. Не було ні рядів, ні стільців — лише вражаюче високі дерев’яні сидіння, вибудувані уздовж однієї зі стін. Біля входу стояла висока підставка, на якій горіли свічки — вони плавилися, через що звідти відгонило воском. Деякі з них були вставлені в мідні корони нагорі, інші встромлені в горщечки з піском біля підніжжя.
— Ченці запалюють їх щодня, і люди, які приходять сюди, теж, — пояснив Георгеску. — Свічки, які нагорі, запалюються за живих, свічки внизу — за душі померлих. Вони горять доти, доки самі не згаснуть.
Георгеску показав рукою вгору, і я побачив тьмяне обличчя над нами, просто під самим склепінням.
— Вам знайомі візантійські церкви? — запитав Георгеску. — Христос завжди в центрі й дивиться згори. Цей канделябр, — велика корона висіла по центру на рівні грудей Христа, заповнюючи собою більшу частину церкви, але свічки в ній уже догоріли, — теж типовий.
Ми пройшли до вівтаря. Раптом у мене виникло таке відчуття, що я схожий на загарбника, але поблизу не було жодного ченця і Георгеску йшов попереду, як привітний господар. Вівтар був завішений вишитою тканиною, а перед ним лежали вовняні килими, прикрашені народним орнаментом, який я назвав би турецьким, якби не знав напевно. Верхня частина вівтаря була прикрашена кількома багато оздобленими предметами, серед яких був емальований хрест й ікона в позолоченій рамці із зображенням Діви Марії з Дитям. За вівтарем височіла стіна із сумними обличчями святих і ще сумніших ангелів, а посередині розташовувалися золоті двері, завішані пурпуровим оксамитом — врата, які вели в таємниче святе святих.
Усе це я погано бачив через півтемряву, але похмура краса побаченого захопила мене. Я повернувся до Георгеску:
— Влад молився тут (у колишній церкві, я маю на увазі)?
— О, звичайно, — посміхнувся археолог. — Це був ще той набожний кат. Він побудував багато церков та монастирів, щоб багато людей молилися за його душу. Це було одне з його улюблених місць, а він був дуже близький із ченцями. Не знаю, що вони думали про його грішні діяння, але любили його за те, що він підтримував монастир. До того ж він захищав їх від турків. Але всі скарби, які можна побачити тут, були перенесені з різних церков: у минулому столітті церкву закрили, і селяни винесли з неї все цінне. Погляньте сюди, ось що я хотів вам показати.
Він присів і відсунув килим перед вівтарем. І я побачив просто під ним довгий прямокутний камінь, гладкий, без малюнка, але, без сумніву, це була могила. Серце почало шалено битися.
— Могила Влада?
— Так, якщо вірити легенді. Ми з колегами кілька років тому проводили тут розкопки й знайшли порожню яму, у якій було лише кілька кісток тварин.
У мене перехопило подих.
— То його там не було?
— Не було, і це точно, — зуби Георгеску сяяли, як мідь і золото навколо нас. — У літописах говориться, що він був похований тут, навпроти вівтаря, і що нова церква була побудована на тому самому місці, де стояла стара, тому його могилу не чіпали. Можете собі уявити, як ми були розчаровані?