Раптом я почув дивний звук: здавалося, він виходить від самої церкви, сходить зі стін і бані, як туман. Ченці співали. Настоятель пройшов у маленькі двері за вівтарем, — я намагався не вигинати шию, щоб не зазирати у внутрішнє святилище, — він виніс звідти книгу з емалевою обкладинкою й почав у повітрі перехрещувати її, потім поклав її на вівтар. Один чернець передав йому кадило на довгому ланцюжку, настоятель змахнув ним над книгою, наповнюючи повітря навколо неї ароматним димом. Над нами, за і під нами наростала сакральна музика, вона гула й злітала догори. Мурашки побігли в мене по шкірі, тому що тієї миті я зрозумів, що серце Візантії тепер не у Стамбулі — заразу був дуже близький до нього. Ритуал і супровідна старовинна музика, напевно, не дуже змінилися з тих часів, коли її виконували для імператорів Константинополя.
— Служба дуже довго триває, — прошепотів мені Георгеску. — Вони не будуть заперечувати, якщо ми підемо. — Він дістав свічку з кишені, запалив її від недопалка на підставці біля виходу й устромив внизу в пісок.
У ресторані на березі, неохайному невеликому закладі, ми добре підкріпилися рагу, яке нам подала скромна дівчина в селянському вбранні. Потім нам принесли цілу курку й пляшку міцного червоного вина, яке Георгеску щедро налив у склянки. Мій водій, як видно, потоваришував із кухарями, тому ми опинилися зовсім самі в залі, звідки відкривався вид на озеро й острів.
Щойно ми втамували перший голод, я спитав в археолога, звідки він так добре знає англійську. Він засміявся з набитим ротом:
— Цим я зобов’язаний моїм батькам, нехай береже Господь їхні душі, — сказав він. — Батько був шотландським археологом, а мати — шотландською циганкою. Я виріс в Абердині і працював із батьком, поки той не помер. Потім родичі моєї матері запропонували їй поїхати з ними в Румунію, звідки вони родом. Вона народилася й виросла в селі на заході Шотландії, але коли батька не стало, вона хотіла виїхати куди завгодно. Бачте, родина мого батька не приймала її. Тож, коли мені було лише п’ятнадцять, вона привезла мене сюди, відтоді я тут і живу. Коли ми приїхали сюди, я взяв прізвище її родини, щоб мене визнавали за свого.
Від цієї історії в мене на якусь мить відібрало мову, а Георгеску посміхнувся:
— Я знаю, що це дивна казка. А що у вас за історія?
Я стисло розповів йому про своє життя й навчання, про загадкову книгу, яка потрапила мені в руки. Він слухав, зсунувши брови, а коли я закінчив, повільно кивнув:
— Без сумніву, дивна історія.
Я дістав книгу зі своєї сумки й передав йому. Він обережно перегорнув сторінки й довго розглядав гравюру на розвороті.
— Так, — сказав він задумливо. — Це дуже схоже на зображення, пов’язані з Орденом. Я бачив схожого дракона на коштовній прикрасі, наприклад той маленький перстень. Але такої книги я раніше не бачив. Не знаєте, звідки вона з’явилась?
— Ні, — зізнався я, — сподіваюсь якось віддати її фахівцеві, можливо, у Лондоні.
— Це прекрасний витвір мистецтва. — Георгеску обережно передав її мені назад. — А тепер, побачивши Снагов, куди ви попрямуєте, до Стамбула?
— Ні, — я здригнувся, але мені не хотілося пояснювати, чому ні. —За кілька тижнів мені треба повертатися в Грецію, на розкопки, а до цього я думав подивитися на Тирговісте, тому що він був головною столицею Влада. Ви були там?
— О, звичайно, — Георгеску вимазував тарілку начисто, як зголоднілий хлопчисько. — Це чудове місце для того, хто шукає Дракулу. Але найцікавіше — це його замок.
— Його замок? У нього насправді є замок? Тобто він усе ще існує?
— Ну, це руїни, але досить мальовничі. Це зруйнована фортеця. Вона знаходиться за декілька миль від Тирговісте, вгору річкою, дорогою туди можна спокійно доїхати й зійти пішки до самої вершини. Дракула любив усі місця, де можна було легко оборонятися від турків, і те місце — його улюблене. Ось що я вам скажу…
Він став ритися в кишенях, дістав звідти маленьку люльку й почав наповнювати її ароматним тютюном. Я передав йому сірник.
— Дякую, друже. Ось що я вам скажу — я їду з вами. Я можу бути там лише кілька днів, але допоможу вам знайти фортецю. Набагато легше, якщо маєш гіда. Я давно вже там не був і хотів би знову подивитися.
Я щиро подякував йому: зізнаюся, мені було ніяково від думки, що доведеться опинитися в самому серці Румунії без перекладача. Ми домовилися завтра вирушати в дорогу, якщо мій водій погодиться відвезти нас у Тирговісте. Георгеску знає село біля річки Арджес, де ми могли зупинитися за кілька шилінгів, але сам він не дуже хоче туди повертатися, тому що минулого разу його фактично вигнали звідтіля. Ми розійшлися, побажавши один одному на добраніч, а зараз, мій друже, я задуваю свічки й лягаю спати, щоб бути готовим до наступної подорожі, про яку я тобі обов’язково повідомлю.