Таких проблем із поштою, як тут, у мене ще ніколи не було, тому поки буду зберігати ці листи у своїй сумці.
Щиро твій Бартоломео.
Мій любий друже!
На моє задоволення, нам пощастило дістатися до села поблизу Арджес. Ми їхали цілий день через загадкові гори у візку селянина, якому я щедро заплатив. У результаті в мене все болить, навіть кістки, але я задоволений. Це село здається мені казковим місцем, щось із казок братів Грімм: тут усе не так, як у реальному житті. Як би я хотів, щоб ти побачив це хоча б на годину та відчув, наскільки далекий цей світ від західноєвропейського! Маленькі будиночки, деякі з них бідні й старі, але в них є щось радісне: стоять під довгими навислими карнизами, усередині великі печі, а нагорі величезні гнізда лелек, які прилітають на літо.
Сьогодні ввечері, обійшовши все навкруги з Георгеску, я зрозумів, що площа посеред села — місце зборів: посередині є колодязь для жителів та водопій для худоби, яку проганяють через центр двічі на день. Під старим деревом розташувалася таверна, гучне місце, де мені довелося кілька разів купити вогненну воду для місцевих п’яниць — подумай про це, коли будеш сидіти в «Золотому вовкові» з кухлем пива! Тут є один чи два чоловіки, з якими я можу хоч трохи поговорити.
Деякі з цих людей пам’ятають Георгеску з того разу, як він був тут шість років тому: вони привітали його, сильно поплескуючи по плечах, коли ми вийшли першого вечора, але інші люди, здається, уникають його. Георгеску говорить, що, аби дістатися верхи до фортеці й повернутися, знадобиться день, але поки ще ніхто не хоче відвезти нас туди. Вони говорять про вовків, ведмедів і, звичайно ж, про вампірів — приколичів, як вони їх тут називають. Я вже починаю розуміти кілька слів румунською: у цьому мені дуже допомагають французька, італійська і латина. Поки ми розмовляли із сивими п’яницями того вечора, більшість жителів міста не дуже стримувалися щодо нас і розглядали нас не соромлячись: домогосподарки, селяни, юрба босоногих дітей і молоді дівчата — переважно чорноокі красуні. Оточений увагою жителів села, які вдавали, ніби набирають воду, підмітають ґанок або розмовляють із власником таверни, я на якусь мить не втримався й голосно розсміявся, через що вони вп’ялися в мене очима.
Більше напишу завтра. Як мені хочеться поговорити з тобою моєю — нашою — мовою!
Твій відданий друг Россі.
Мій любий друже!
Я перебуваю зараз у побожному страху після того, як ми вже повернулися з фортеці Влада. Тепер я знаю, чому так хотів подивитися на неї, завдяки їй я тепер реальніше уявляю, яке жахливе створіння шукаю або незабаром буду шукати, якщо мої карти допоможуть мені. Я спробую описати тобі нашу подорож, бо хочу, аби ти уявив собі всю картину, а також тому, що хочу її записати.
Ми виїхали на світанку у візку молодого селянина, здавалося, заможного хлопця, сина одного із завсідників таверни. Він, видно, дістав наказ свого батька відвезти нас, і йому не дуже подобалося це. Ми забралися у візок, коли перші промені сонця тільки мигцем торкнулися площі, відразу ж хлопець кілька разів показав у бік гір, похитав головою й повторив: «Поєнарі? Поєнарі?» Нарешті він підкорився наказові і хльоснув коней — двох здоровил, котрі, як машини, рушили й почали свій шлях.
Молодий селянин був велетнем — високий, із широкими плечима, у сорочці й вовняному жилеті, а в капелюсі він здавався на дві голови вищим від нас. Його страх перед подорожжю смішив мене, хоча не варто глузувати зі страхів цих селян після побаченого у Стамбулі (про це, як говорив раніше, я розповім тобі під час зустрічі). Георгеску намагався розважити його, поки ми їхали крізь густий ліс, але бідолаха сидів, міцно вчепившись у віжки в мовчазному розпачі, схожий на ув’язненого, якого ведуть на страту. Раз у раз він запускав руку під сорочку, здається, там у нього був якийсь захисний амулет — я здогадався про це, помітивши шкіряну нитку, що виднілася на шиї, але мені доводилося стримувати бажання попросити подивитися на нього. Мені було жаль цього хлопця через те, що нам доводилося змушувати його робити це всупереч законам його віри, тож я вирішив дати йому додаткову винагороду наприкінці поїздки.
Ми домовилися зупинитися на ніч, дати собі досить часу, щоб усе, не кваплячись, дослідити й поговорити з селянами — місцевими мешканцями сіл, розташованих ближче до того місця, якщо, звичайно, нам зустрінуться люди на шляху. Батько хлопця дав нам килими й ковдри, а мати зібрала їжу: хліб, сир, яблука, зав’язавши все у вузлик. Коли ми в’їхали в ліс, я відчув не властиве для вченого хвилювання та згадав, як герой роману Брема Стокера потрапив у ліси Трансільванії в таємничому диліжансі. Тоді мені теж захотілося, щоб ми виїхали ввечері, аби я міг побачити загадкові вогні в лісі й почути, як виють вовки. Георгеску має бути соромно, подумав я, що він не читав цієї книги, тож вирішив надіслати йому примірник із Англії, якщо коли-небудь повернуся в те тривіальне місце. Потім я згадав зустріч у Стамбулі й оговтався.